обшарпанця, котрий випірнув з-за рогу на дальньому кінці «Півмісяця». Важко гупаючи по бруківці, він мчав мені назустріч. Я розгледів високу кістляву фігуру й упізнав знайоме обличчя – одного очманілого ірландця, котрому колись трохи допоміг. Імені його не назву. Узрівши мене, він відсахнувся і зойкнув: «Матір Божа, та це ж патер Браун! Ох і налякали ж ви мене! Треба ж вас зустріти якраз сьогодні». З цих слів я збагнув, що він учинив щось погане.
Втім, зустрічний не дуже злякався, побачивши мене, бо тут же розбалакався. І дивну розповів мені історію. Ірландець спитав, чи знайомий я з таким собі Ворреном Віндом? Я відказав, що ні, хоча і знав, що той займає горішню частину цього будинку. Тоді він сказав: «Вінд уявляє себе богом, але якби почув, що я так про нього кажу, то взяв би і повісився». І повторив це істеричним голосом кілька разів: «Так, узяв би і повісився». Я спитав співбесідника, чи не зробив він чогось лихого Віндові, й отримав дуже чудернацьку відповідь. Він сказав: «Я взяв пістолет і зарядив його не шротом і не кулею, а прокляттям». Наскільки я допетрав, він усього лиш пробіг провулком між цією будівлею та стіною складу, тримаючи в руці старий пістолет зі сліпим набоєм, і вистрелив у стіну, ніби це могло завалити будинок. «Але при цьому, – додав ірландець, – я прокляв його страшним прокляттям і побажав, щоб пекельна помста вхопила Вінда за ноги, а правосуддя Боже – за волосся і розірвали його надвоє, як Юду, щоб і духу його на землі не залишилося». Не важливо, про що ще я патякав із цим нещасним шаленцем. Бо він пішов замиреним, а я обігнув будинок, щоб перевірити цю розповідь. І що ж ви думаєте – в провулку під стіною валявся іржавий старовинний пістолет. Я пристойно розбираюся в вогнепальній зброї, щоб збагнути, що пістолет був заряджений лише малою дрібкою пороху: на стіні чорнілися плями від пороху і диму, і навіть кружальце від дула, але ні найменшої відмітини від кулі. Він не залишив жодного сліду руйнації, жодного сліду взагалі, крім чорних плям і чорного прокляття, кинутого в небо. Й ось я прийшов сюди дізнатися, чи все гаразд із Ворреном Віндом.
Феннер усміхнувся:
– Можу вас заспокоїти, що з ним усе гаразд. Усього кілька хвилин тому ми залишили господаря в кабінеті – він сидів за столом і писав. Був абсолютно сам, його кімната – на висоті ста футів над вулицею і розташована так, що жоден постріл туди не дістане, навіть якби ваш знайомий стріляв бойовими набоями. Є тільки один вхід у цю кімнату – ось він, а ми не відходили від дверей ні на мить.
– І все ж, – серйозно сказав патер Браун, – я хотів би зайти і поглянути на нього своїми очима.
– Але ви не зайдете! – відрубав секретар. – Господи, невже ви й справді надаєте значення прокльонам!
– Ви забуваєте, – глузливо сказав мільйонер, – що робота цього преподобного джентльмена – роздавати благословення та прокляття. То за чим же справа, сер? Якщо його запроторили за допомогою прокляття в пекло, чому б вам не визволити його звідти з Божою допомогою? Яка користь від вашого благословінння, якщо воно не може здолати прокляття котрогось ірландського пройдисвіта?
– Хто
