в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.
– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.
Він різко піднявся, і всі, не знаючи ще, що він хоче зробити, відчули, що щось змінилося, немов холод пробіг по кімнаті.
– Вілтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.
– Як він убив його? – різко уточнив Крейк.
– Стрілою, – відповів священик.
У довгастій кімнаті без вікон ставало все темніше в міру того, як тьмяніло сонячне світло, що проникало у неї зі суміжної кімнати, тієї самої, де помер великий мільйонер. Усі погляди майже машинально звернулися туди, але ніхто не вимовив ні звуку. Потім пролунав голос Крейка, надтріснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квиління.
– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрілою. Цього шахрая – також стрілою.
– Тією ж самою стрілою, – підтвердив патер Браун. – І водночас.
Знову настала тиша – придушена, але і набухла, запальна, а потім несміливо озвався молодий Вейн:
– Ви маєте на увазі…
– Я маю на увазі, – твердо відповів Браун, – що Деніелом Думом був ваш приятель Мертон, а іншого Деніела Дума не існує. Ваш товариш Мертон усе життя марив цією «коптською чашею», він поклонявся їй, як ідолу, молився на неї щодня. В роки своєї неприборканої молодості він убив двох людей, аби заволодіти цим скарбом, але, мабуть, він не хотів їхньої смерті, він хотів тільки пограбувати їх. Та як би там не було, чаша дісталася йому. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Зовсім із іншою метою переслідував його Вілтон. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже служив тут, у будинку, в усілякому разі, саме тут, он у тій кімнаті, й скінчилося полювання, і Вілтон убив убивцю свого батечка.
Настала тривала мовчанка. Потім старий Крейк тихо затарабанив пальцями по столу, бурмочучи:
– Брандер, мабуть, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.
– Але, Боже милий! – не витримав Пітер Вейн. – Що ж ми тепер будемо робити? Що казати? Адже це все змінює! Репортери… бізнесмени… як із ними бути? Брандер Мертон – така ж фігура, як президент або Папа Римський.
– Авжеж, без сумніву, це дещо змінює, – неголосно зауважив Бернард Блейк. – Різниця насамперед полягає…
Патер Браун так ударив по столу, що брязнули склянки. І навіть таємнича чаша в суміжній кімнаті, здавалося, відгукнулася на удар примарною луною.
– Ні! – крикнув він різко, немов вистрелив із пістолета. – Ніякої різниці! Я дав вам можливість поспівчувати бідоласі, котрого ви вважали пересічним злочинцем. Ви і слухати мене не забажали. Ви всі були за самосуд. Ніхто не обурювався тим, що Дума
