рибку» відвідували тільки заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна собі уявити, – хоча ви цього навіть уявити не можете. Маю на увазі дрібних, незначних людців, у котрих ще вистачає грошей, щоб байдикувати та тинятися по барах або грати на перегонах, причому всі вони одягнені зі зухвалою бідністю, хоча останній бідоха незрівнянно достойніший за них усіх. Але навіть ці юні шалапути рідко коли удостоювали нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше за інших, були не кращі, а гірші за інших постійних відвідувачів в усіх без винятку стосунках. В обох були гроші, і мене дратував їхній вічно порожній погляд і манера одягатися без смаку. Але я все-таки жаліла їх: мені чомусь здавалося, що вони звикли до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них страждав фізичною вадою – з тих, над якими любить насміхатися кожен селюк. Це були навіть не вади, а, швидше, особливості. Один із них був на диво малий на зріст, майже карлик, у будь-якому разі, не вищий за пересічного жокея. Втім, із жокеєм він не мав нічого спільного: кругла чорнява голова, акуратно підстрижена борідка, блискучі, гострі, як у птаха, очі. Він дзеленчав грішми в кишенях, дзвенів масивним золотим ланцюгом від годинника і завжди намагався виклично одягатися, як джентльмен, щоб здатися справжнім джентльменом. Однак і дурнем цього шибеника не назвеш: він був ще й який майстер на всякі порожні затії. Наприклад, то показував із якогось дива фокуси, то влаштовував справжній феєрверк із п’ятнадцяти сірників, які запалювалися поспіль один від одного, то вирізав із банана танцюючих чоловічків. Його звали Ізидор Смайт, і я, як зараз, бачу його маленьку чорняву фізію: ось він підходить до стійки і майструє з п’яти сигар химерних кенгуру.
Другий більше мовчав і був простішим, але чомусь турбував мене набагато більше, ніж бідолашний коротун Смайт. Довготелесий, сухорлявий, ніс із горбинкою – я навіть назвала б його гарним, хоч і був схожий на привида, але він був неймовірно зизоокий, – нічого подібного я в своєму житті не бачила. Бувало, як гляне – місця собі не знаходиш, а вже куди дивиться, і зовсім не ясно. Схоже на те, що це каліцтво кинуло у відчай бідолаху, і, на відміну від Смайта, завжди готового викинути якийсь фокус, Джеймс Велкін (так звали цього зизоокого чолов’ягу) тільки потягував вино в нашому барі та волочився самотньо по пласкій, сумній окрузі. Мені здається, Смайт також страждав через свій маленький зріст, хоча тримався півнем. І ось одного разу вони здивували, налякали та глибоко засмутили мене: обидва мало не в один день попросили моєї руки.
Тепер я розумію, що вчинила тоді доволі безглуздо. Але ж, урешті-решт, ці страхопуди були певним чином моїми друзями, й я боялася, щоб вони не здогадалися, що я відмовляю їм через їхні відразливі каліцтва. І тоді про людське око я сказала, що вийду тільки за чоловіка, котрий сам собі пробив дорогу в житті. Такі вже у мене погляди, сказала я, не можу жити на гроші, які просто дісталися їм у спадок. Я сказала це з найкращими намірами, а через два дні почалися всі пригоди. Спершу я дізналася, що вони вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурнуватій дитячій казочці. Й ось із того часу і дотепер я не бачила ні того, ні іншого. Правда, я отримала два
