я накажу подати віскі? Мені це зараз зовсім не зайве.
– Дякую, я волів би скоріше покликати сюди Фламбо, – похмуро відповів Енґус. – Мені здається, що справа стає серйозною. Я зараз же йду за ним.
– Маєте рацію, – сказав Смайт із чудовою безпечністю. – Ведіть його сюди.
Зачиняючи за собою двері, Енґус побачив, як Смайт натиснув кнопку – один із механічних бовванів зрушився з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енґусу стало трохи не по собі від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, що воскресають, як тільки зачиняються двері.
Шістьма сходинками нижче площадки, на якій жив Смайт, двірник у жилеті вовтузився з якимось відром. Енґус затримався, щоб узяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той із місця не зійде, поки Енґус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, котрий підійметься сходами. Потім він спустився вниз, наказавши бути пильним швейцарові, який стояв біля під’їзду і повідомив йому, що в будинку немає чорного ходу, а це значно спрощує справу. Мало того: він спіймав поліціянта, котрий походжав тут же, і умовив його постежити за вхідними дверима. Нарешті він затримався ще на хвильку, купив на пенні каштанів і спитав у крамаря, скільки часу він тут пробуде. Цей поважний комерсант у плащі з піднятим коміром повідомив, що незабаром має намір піти, бо ось-ось піде сніг. Справді, ставало все темніше, все холодніше, але Енґус пустив у хід своє красномовство і переконав продавця зачекати трохи.
– Грійтеся біля жаровні з каштанами, – серйозно сказав він. – Можете з’їсти все, що у вас залишилося, витрати – за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, – чи то чоловік, жінка або дитина – байдуже.
З цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на обложену фортецю.
– Ну, тепер його квартира захищена зусібіч, – полегшено зітхнув він. – Не можуть же всі четверо виявитися спільниками пана Велкіна.
Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, в передгір’ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалай-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й у всіх сенсах була повною протилежністю по-американськи механізованої і по-готельному розкішної та незатишної квартири власника «мовчазних слуг». Свого приятеля Фламбо Енґус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, старозавітні глиняні горщики, пухнастий перський кіт і непоказний, замислений католицький священик, котрий у такій обстановці виглядав зовсім уже безглуздо.
– Це мій товариш, патер Браун, – сказав Фламбо. – Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, та тільки для мене, жителя півдня, трохи зимно.
– Авжеж,
