нікого не бачив. Поліціянт висловився ще точніше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями – і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті. Він – стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий індивід підозріло виглядає. Якби хтось тут проходив, він помітив би неодмінно: адже дивився, мало очі не вилізли, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, котрий все так само усміхаючись стояв біля під’їзду, то почули якнайрішучішу відповідь.
– Я маю право питати будь-кого, що йому треба в цьому будинку, чи то герцога, чи сміттяра, – сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. – І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, питати було рішуче ні в кого.
Тут скромний патер Браун, котрий стояв позаду, сором’язливо потупивши погляд, наважився спитати лагідно:
– Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.
– Ніхто не входив і не виходив, сер, – впевнено відповів швейцар, сяючи поблажливою посмішкою.
– У такому разі цікаво було б знати: звідки це? – спитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб’ячими очима.
Всі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. Видно було абсолютно чітко: по самій середині сходів, які охороняв чималенький швейцар у золотих галунах, прямо поміж його статечно розставлених ніг, тяглися по білому снігу брудно-сірі відбитки слідів.
– Сили небесні! – вирвалося у Енґуса. – Невидимець!
Не вимовивши більше ні слова, він обернувся і помчав вгору сходами, і Фламбо слідом за ним. А патер Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись навсібіч, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього зовсім жодного інтересу.
Фламбо хотів було зопалу висадити двері своїм могутнім плечем, але шотландець Енґус із властивою йому розсудливістю обнишпорив стіну біля дверей, намацав потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.
Перед ними був, здавалося, той же передпокій, з тими ж шеренгами манекенів, із тією лиш різницею, що в ній стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу. Деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і золотих торсів якось скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому ж місці, де ще нещодавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите з пляшечки. Але це було не чорнило.
Проявивши чисто французьке поєднання швидкості та практичності, Фламбо вимовив одне лише слово: «Вбивство!», увірвався в квартиру і за якихось п’ять хвилин обнишпорив усі кутки приміщення. Але якщо у нього була надія знайти труп, то він помилявся. Ізидора Смайта в квартирі не було – ні живого, ні мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енґус і Фламбо знову зійшлися
