він і зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос чується мені, хоча він ніяк не може зі мною балакати.
– Ну, люба, – весело зауважив молодик. – Та навіть якби це був хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, якщо вже ви розповіли про нього. З розуму сходять тільки поодинці. А коли саме вам привидівся або почувся цей зизоокий приятель?
– Я чула сміх Джеймса Велкіна так само ясно, як чую зараз вас, – спокійно відказала дівчина. – Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, і могла бачити разом обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, ніж його зизоокість. Майже рік я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: не минуло й хвилини, як я отримала перший лист від його суперника.
– А вдалося вам витягнути з цієї примари хоч слово або вигук? – поцікавився Енґус.
Лора здригнулася, але опанувала себе і відповіла спокійно:
– Атож. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайта, де він повідомляв, що добився успіху, в ту саму мить я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетесь». Він вимовив це так чітко, немовби був поруч, у кімнаті. Це жахливо. Мабуть, я схибнулася.
– Якби ви справді збожеволіли, – сказав молодий чоловік, – то ніколи не визнали б цього. Втім, в історії з цією невидимою особою справді є щось дивне. Але одна голова – добре, а дві – краще, не кажу вже про інші частини тіла, щоб пожаліти вашу скромність, і якщо ви дозволите мені, людині правильній і практичній, знову принести з вітрини весільний торт…
Не встиг він скінчити, як із вулиці долинув металевий скрегіт і біля дверей кондитерської різко загальмував крихітний автомобіль, що підлетів на шаленій швидкості. В ту ж мить маленький чоловічок у блискучому циліндрі вже стояв на порозі і нетерпляче переминався з ноги на ногу.
До того часу Енґус не хотів псувати собі настрій і тримався безтурботно, але тепер йому вже не вдалося приховати хвилювання. Він устав і вийшов із задньої кімнати назустріч непроханому гостю. Одного погляду було достатньо, щоб виправдати найгірші підозри закоханого. Шикарний одяг і крихітний зріст, задерикувато виставлена наперед борідка, розумні, живі очі, пещені руки, що тремтіли від хвилювання, – звісно ж, це був той сам чоловік, про якого щойно базікала дівчина, не хто інший, як Ізидор Смайт, котрий майстрував колись іграшки з бананової шкірки і сірникових коробок. Ізидор Смайт, котрий тепер наживає мільйони на металевих непитущих дворецьких і ґречних покоївках. В одну мить обидва чуттям вгадали ревнощі, які розривають кожного з них, і якусь хвилину зиркали один на одного з тією особливою холодною поблажливістю, яка найяскравіше висловлює весь дух суперництва.
Пан Смайт, однак, і словом не обмовився про справжню причину їхньої ворожнечі, а тільки вимовив у запалі:
– Панна Гоуп бачила, що там приліплено на вітрині?
– На вітрині? –
