тільки Джеймс вистрілив, і лежав, чекаючи. Чекав і його злочинний учитель, стоячи осторонь.
– Чекаємо і ми, – нетерплячився Кокспер. – Я, наприклад, більше чекати не можу.
– Джеймс, оглушений каяттям, кинувся до нещасного, – продовжував священик. – Пістолет він відкинув із відразою, але Моріс тримав свій пістолет у руці. Коли старший брат схилився над молодшим, той підвівся на лівому лікті і вистрелив. Стріляв він кепсько, але на такій відстані схибити ніяк не можна.
Всі були бліді, вони довго дивилися на священика. Нарешті сер Джон спитав розгублено і тихо:
– Ви впевнені в усьому цьому?
– Я в цьому впевнений, – зауважив патер Браун, – і тепер передаю Моріса Мейра, справжнього маркіза Марні, під вашу християнську опіку. Ви вказали мені сьогодні на християнські чесноти. Здається, що ви таки передали куті меду. Але як добре, що до таких бідних грішників, як цей чоловік, котрий помиляєтеся, ви маєте достатньо милосердя, і готові до примирення навіть усього людства.
– Ну, знаєте! – скрикнув лорд Аутрем. – Пробачити цього мерзенного боягуза? Ні вже, даруйте! Я сказав, що розумію чесний поєдинок, але такого зрадника й убивцю…
– Лінчувати б його! – запропонував Кокспер. – Спалити живцем. Якщо вічний вогонь не казочки, я і слова не скажу, щоб врятувати його від пекла.
– Я не дав би йому й шматка хліба, – добавив Меллоу.
– Людській милості є межа, – промовила тремтячим голосом леді Аутрем.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Цим вона і відрізняється від милості Божої. Вибачте, що я не дуже серйозно поставився до ваших закидів і повчань. Річ у тім, що ви готові пробачити гріхи, які для вас не є гріховними. Ви прощаєте тих, хто, на вашу думку, не чинить злочин, а порушує умовність. Ви терпимі до дуелі, розлучення, роману. Ви даруєте, бо вам нічого прощати.
– Невже, – запитав Меллоу, – ви хочете, щоб я прощав таких мерзотників?
– Ні, – відповів священик. – Це ми повинні вибачати їм.
Він різко піднявся й оглянув присутніх.
– Ми маємо дати їм не кусень хліба, а Святе Причастя, – провадив він далі. – Ми повинні сказати слово, яке врятує їх від пекла. Ми одні залишаємося з ними, коли їх покидає ваша, людська милість. Що ж, ідіть своєю неважкою дорогою, прощаючи приємні вам гріхи і модні погані звички. А ми вже в темряві і пітьмі, будемо втішати тих, кому потрібна розрада. Тих, хто скоїв страшні речі, яких не пробачить світ і не виправдає совість. Тільки священик може пробачити їх. Лишіть нас із тими, хто низький, як низьким був Петро, коли ще не запіяв когут і не зайнялася зоря.
– Зайнялася зоря… – повторив Меллоу. – Гадаєте, для нього є надія?
– Атож, – підтвердив священик. – Дозвольте задати вам нечемне запитання. Ви, знатні леді і джентльмени честі, ніколи не вчинили б таке, що зробив нещасний Моріс. Ну, гаразд, а якби вчинили, могли б ви, через багато років, в багатстві і в безпеці, розповісти про себе таку правду?
Ніхто
