тому? Це ви називаєте милосердям?
– Атож, – незворушно відповідав священик, – це я називаю милосердям.
– Чого від них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тільки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням і страхом вічних мук!
– Ні, справді, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, він такий винний? То таке ваше християнство?
– Саме так, справжнє християнство, – зм’якнувши благав він свою дружину, – є щось, що знає все і прощає все. Любов, яка може як пам’ятати, так і забувати.
– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нічого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?
– Злочин його тяжкий, – зітхнув священик.
– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жінка. – Я піду і побалакаю з моїм нареченим.
І, немов голос її викликав примару, зі сірого замку вийшов чоловік, котрий зупинився в темряві відчинених дверей, на самій горі довгих сходів. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його біле, а обличчя бліде, як мармур. Коли Віола Ґрейсон повільно пішла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорні вуса:
– Сподіваюся, її він не образить, як образив мою дружину.
Патер Браун, котрий застиг у якомусь заціпенілому смиренні, глянув на нього і промовив:
– Бідний Марні завинив достатньо, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.
– Що ви хочете сказати? – поцікавився Аутрем.
– Він із нею не знайомий, – пояснив священик.
Поки вони спілкувалися, висока жіночка піднялася сходами, і тут всі почули реально страшний зойк:
– Моріс!
– Що трапилося? – вигукнула леді Аутрем і побігла до подруги, котра похитнулася так, буцімто зараз злетить кам’яними сходами. Але Віола Ґрейсон повільно пішла вниз, зіщулившись і тремтячи.
– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Моріс!
– Мені здається, леді Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б відвести звідси вашу подругу.
Але з висоти сходів упав голос, який міг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорційно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на безлюдному острові. Моріс, маркіз Марні, гукнув:
– Стривайте!
Всі застигли на місці.
– Патере Браун, – продовжував маркіз, – перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, з чим ознайомив вас я.
– Маєте рацію, – відповідав священик, – і це вам зарахується.
Маркіз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутніх у замку людей.
– Авжеж, – сказав він. – Нещасний Марні дав мені право розповісти все, у що він мене посвятив, але краще я піду ходою власних своїх здогадів. Природно, я відразу ж збагнув, що похмурі
