мої слова про духовні сили та матеріальні перешкоди.
– Це нітрохи не гірше підтверджує і мої слова, – їдко відбивався доктор. – Якщо мати малу частку наукових знань, то можна дати пояснення і таким витівкам.
– Що ж, лікарю, – не без хвилювання спитав Смарт, – ви справді можете хоча б частково пояснити цю загадку?
– Я можу пояснити те, що називає загадкою віконт, – сказав доктор, – тому що загадки тут ніякої немає. Цей бік справи просто тривіальний. Звук – це коливання повітряних потоків, і вони можуть руйнувати скло. Або коливання – певного типу, а скло – певної структури. Викрадач не передавав уявних наказів за методом, до якого, за словами віконта, вдаються на Сході, коли хочеться побалакати. Він заспівав, що на гадку спало, і провів по потрібній струні. Таких експериментів скільки завгодно – звуком розколювали скло певного складу.
– І при цьому зникало кілька шматків чистого золота, – незворушно додав віконт.
– Ось іде інспектор Піннер, – сказав Бойл. – Між нами кажучи, гадаю, що йому природна теорія медика здалася б такою ж казкою, як і надприродна версія віконта. Недовірливий він чоловік, пан Піннер, особливо щодо мене. Упевнений, що я у нього під підозрою.
– Можете бути певні, ми всі під підозрою, – зауважив віконт.
Ця підозра і спонукала Бойла шукати поради у патера Брауна. Коли через кілька годин вони гуляли навколо зеленої площі, священик, котрий задумливо і похмуро слухав, дивлячись у землю, раптом зупинився.
– Дивіться-но! – сказав він. – Тут мили панель, тільки тут – у будинку полковника Варни. Цікаво було б знати, вчора або сьогодні.
Він допитливо оглянув будинок, високий і вузький, з рядами смугастих жалюзі, колись яскравих, але тепер уже вицвілих.
Щілини, крізь які виднілася середина будинку, були ще темніше і здавалися чорними тріщинами на фасаді, золотом у променях ранкового сонця.
– Це ж будинок полковника Варні? – уточнив священик. – Він, здається, також приїхав зі Сходу. А що він за чоловік?
– Я ніколи його не бачив, – відповів Бойл. – Так, мені здається, й інші, крім хіба доктора Бердока, але і той буває у нього не частіше, ніж необхідно.
– Що ж, побачуся з ним сам, – сказав патер Браун.
Великі двері відчинилися і поглинули маленького священика, а його приятель безглуздо дивився йому вслід, ніби сумніваючись, чи випустять вони відвідувача. Через кілька хвилин вони, однак, розчинилися, патер Браун вийшов, чомусь усміхаючись, і неквапливо, наче без мети, продовжував прогулянку. Часом здавалося, що він забув про предмет, що займав їх, так як то тут, то там робив сторонні зауваження: про місцеве товариство, про минуле цих країв, про майбутні зміни. Близько банку, де починали нову дорогу, він заговорив про ґрунти і з якимось невизначеним виразом оглянув галявину.
– Це ж суспільний вигін, – сказав він. – Тут годилося
