таємниця для вас, – відповів поет.
За цю уявну таємницю і вхопився сер Артур, відповідним чином побудувавши свою обвинувальну промову. Зі сміливістю, яку багато хто з присутніх вважали напрочуд нахабною, вже саму таємничість вчинку Орма, цей головний і найпереконливіший аргумент захисника, використовував зі своєю метою. Він виставив цей учинок як першу, ще неясну ознаку якоїсь великої, ретельно підготовленої змови, жертвою якої став полум’яний патріот, задушений, так би мовити, щупальцями гігантського спрута.
– Атож! – вигукнув обвинувач переривчастим від обурення голосом. – Мій шановний колега має слушність! Ми не знаємо причини вбивства вірного сина батьківщини. Так само не дізнаємося і про причину вбивства іншого патріота. Можливо, мій високоосвічений колега сам стане жертвою своїх заслуг перед державою і тієї ненависті, яку руйнівні сили пекла живлять до законників, і тоді також ніхто не дізнається причину вбивства. Чи не половину шановної публіки, присутньої в цій залі, заріжуть уві сні, і ми знову ж таки не дізнаємося причини цього. Ми ніколи не схопимо бандитів, а країна наша перетвориться на пустелю, позаяк адвокатам дозволено припиняти суди, використовуючи аргумент, що давно віджив свій вік, хоча всі інші факти у справі, всі кричущі невідповідності, всі очевидні замовчування свідчать, що перед нами сам Каїн.
– Ніколи ще не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, – розповідав пізніше Беґшоу у колі друзів. – Дехто стверджує, що він уперше переступив межу, і вважають, що прокуророві не пасує така мстивість. Але мушу визнати, що в цьому жалюгідному гобліні з жовтою чуприною було щось огидне, і враження це мимоволі вплинуло на обвинувальну промову. Мені весь час згадувалося те, що де Квінсі[1] написав про пана Вільямса, огидного вбивцю, який закатрупив дві родини. Пам’ятаю, як Квінсі писав, що у Вільямса волосся були неприродно яскравого жовтого кольору, бо він пофарбував його якоюсь хитрою сумішшю, рецепт якої привіз із Індії, де навіть коней вміють фарбувати у зелене або синє. А потім запанувало неймовірне мовчання, як у печері. Ніде правди діти, це на мене подіяло, і незабаром я відчув, що на лаві підсудних сидить чудовисько. Якщо таке відчуття з’явилося лише під впливом красномовства сера Артура, вся відповідальність за його промову, впала винятково на нього.
– Не забувайте, що він був приятелем покійного Ґвінна, – докинув Андергілл, намагаючись пояснити палкість прокурора. – Один мій знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили удвох після якогось урочистого обіду. Смію думати, що саме тому він поводився настільки нестримно при розгляді справи. Але мені видається сумнівним, чи може хтось керуватися у подібних обставинах особистими почуттями.
– На це він не пішов би в жодному випадку, – заперечив Беґшоу. – Готовий посперечатися, що сер Артур Трейверз ніколи не став би керуватися тільки особистими почуттями, хоч би які сильні вони були. Він занадто хвилюється про своє суспільне становище. Адже він належить до числа тих людей, котрих не вдовольняє навіть задоволене марнославство.
