style="font-size:15px;"> – Цю ідею подали йому ви, – відповів священик.
– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маєте на увазі?
Священик вийняв із кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.
– Хіба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав він. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого», – написав він. То він просто повторив вашу витівку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторін, він швидко зробив крок назад, а вони зіткнулися і знищили один одного.
Фламбо вирвав візитівку Сарадайна з рук священика і люто порвав її на дрібні клапті.
– Годі вже цього старого бандита, – вигукнув він, кидаючи клаптики паперу в темні хвилі річки, які заледве виднілися в темряві. – Однак, хоч би риба від цього не стала вмирати.
Останній клаптик білого паперу, списаного зеленим чорнилом, майнув і зник. Слабке, тремтяче світло пофарбувало, немов нагадуючи про світанок, небо, і місяць за високими травами зблід. Вони пливли в мовчанці.
– Панотче, – раптом запитав Фламбо, – як гадаєте, це був сон?
Священик похитав головою, чи то на знак заперечення, чи з сумнівом, але промовчав. З темряви до них долетіли пахощі глоду та фруктових садів. Здіймався вітер. Він хитнув човник, наповнив вітрило й поніс їх уперед вигинами річки до місць щасливих, де живуть нешкідливі люди.
Честь Ізраеля Ґау
Оливково-сріблясті сутінки змінювалися похмурою темрявою, коли патер Браун, загорнувшись у сірий шотландський коц, дійшов до кінця сірої шотландської долини і побачив химерний замок. Маєток графів Ґленґайлів зрізав край улоговини або ущелини, утворюючи тупик, схожий на край світу. Як багато замків, що втілили смак французів чи шотландців, він був увінчаний зеленими дахами та шпилями, що нагадували англійцю про гострі ковпаки відьом. Соснові ж ліси здавалися поруч із ним чорними, як зграї ворон, що літали над вежами. Однак не тільки пейзаж навіював відчуття примарної, як сон, чортівні. Це місце і справді огорнули хмари гордині, шаленства та скорботи, які душать знатних синів Шотландії частіше, ніж інших людей. Адже в крові у шотландця є подвійна доза отрути, званої спадковістю. Він вірить у свою родовитість, як аристократ, і в зумовленість посмертної долі, як кальвініст.
Священик з трудом вирвався на добу з Ґлазґо, де був у справах, аби зустрітися з Фламбо, сищиком-аматором, котрий разом із детективом-професіоналом розслідував у Ґленґайлі обставини життя та смерті останнього з власників замку. Таємничим графом закінчувався рід, який зумів відзначитися відвагою, жорстокістю та навіженством навіть серед похмурої шотландської шляхти XVI століття. Ніхто не зайшов далі, ніж Ґленґайли, в той лабіринт честолюбства, в ті анфілади брехні, які звели навколо Марії, королеви шотландської.
Причину
