одне – кликати всіх домашніх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут він, однак, дізнався, що пан Пол з власної волі відпустив усіх слуг на берег. Одна лиш похнюплена пані Ентоні вешталася, як привид, по довгих кімнатах. Однак тієї миті, коли вона звернула до нього своє мертво-бліде обличчя, священик нарешті розгадав одну із загадок дзеркального палацу. Великі карі очі Антонеллі були так схожі на великі карі очі пані Ентоні, що половина таємниці відкрилася слузі Божому, немов в осяянні.
– Ваш син тут, – сказав він без довгих слів. – Або він, або принц загинуть. Де пан Пол?
– Він біля причалу, – відповіла вона тихо. – Він… він… кличе по допомогу.
– Пані Ентоні, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрібниці. Мій приятель пішов на човні вниз за течією. Човен вашого сина охороняють його веслярі. Залишається лише один човник. Навіщо він панові Полові?
– Свята Марія! Звідки мені знати? – промовила вона і впала на вкриту циновками підлогу.
Священик поклав її на тапчан, хлюпнув їй в обличчя води, гукнув слуг і кинувся на пристань. Але човник був уже на середині річки, і старий Пол гнав його вгору за течією з силою, що здавалася неймовірною для його років.
– Я врятую свого пана, – кричав він, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!
Патеру Брауну нічого не залишалося, як тільки відпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течією, і сподіватися, що Пол встигне розбудити містечко та вчасно повернутися.
– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотів він, відкидаючи з чола своє жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цій дуелі не гаразд. Серцем відчуваю. Що б це могло бути?
Так він стояв біля річки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, і тут із іншого кінця саду до нього долинули негучні звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталі. Він повернув голову.
На далекому витягнутому кінці довгого острівця, на смужці трави за останнім рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горів чистий золотий купол вечірнього неба, і, незважаючи на відстань, священик чітко бачив усі деталі. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет і біле волосся Сарадайна і червоний жилет і білі панталони Антонеллі блищали в рівному світлі заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Дві шпаги виблискували від руків’я до самого вістря, немов дві діамантові шпильки. У двох цих силуетах, які здавалися такими маленькими і такими веселими, було щось страшне. Вони були схожі на двох метеликів, які намагаються насадити один одного на шпильку.
Патер Браун побіг до поєдинку з такою швидкістю, що ноги його замиготіли, ніби спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що з’явився занадто пізно – і водночас дуже рано: пізно, бо дуель, з навислою тінню сицилійців, котрі спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагічної розв’язки було ще далеко.
