дворецький зовсім не був схильний до розмов. У ньому відчувалася безрадісна і майже собача відданість господарю, з котрим, якщо вірити його словам, вчинили дуже кепсько. Основним кривдником був, судячи з усього, брат його ясновельможності. Вимовляючи його ім’я, дворецький презирливо морщив свій вигнутий, наче дзьоб папуги, ніс і кривив посмішкою бліді губи. Капітан Стівен, за словами дворецького, був неробою та шибеником, він змарнував більшу частину статків свого великодушного брата. І це через нього принцу довелося залишити світ і скромно доживати свій вік у глушині. Більше дворецький нічого не захотів їм повідомити. Без сумніву, він був дуже відданий принцу.
Італійка-домогосподарка була дещо схильніша до зізнань. Вочевидь, тому, що була, як здалося слузі Божому, не настільки задоволена своїм становищем. Коли вона базікала про свого пана, в її голосі звучала легка уїдливість, втім, притлумлена чимось на кшталт жаху. Фламбо і патер Браун стояли в дзеркальній залі, розглядаючи ескіз, на якому були зображені два хлопчики, як раптом швидкими кроками до неї увійшла економіка, немов поспішаючи в якійсь справі. У цій виблискуючій скляними поверхнями залі кожен, хто входить відбивався одночасно в чотирьох чи п’яти дзеркалах. Тому священик, навіть не повернувши голови, замовк на середині розпочатої фрази. Однак Фламбо, схилившись до ескізу, в цю мить голосно промовив:
– Це, мабуть, брати Сарадайни. В обох такий безневинний вигляд. Важко сказати, хто з них хороший, а хто – поганий.
Тут він усвідомив, що вони в залі не самі і поспішно змінив тему розмови. Після кількох незначних фраз він вийшов у сад. Патер Браун залишився на місці. Він стояв, не відводячи очей від ескізу, а пані Ентоні також залишилася і стояла, не зводячи очей зі священика.
Її величезні карі очі набули трагічного виразу, а оливкові щоки вкрив густий рум’янець. Здавалося, її охопило якесь сумне здивування, як буває, коли, зустрівшись із незнайомцем, задумаєшся над тим, хто він і що йому треба. Чи то сутана і сан патера Брауна пробудили в ній далекі спогади про сповідь у рідних краях, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж було насправді, тільки вона раптом шепнула йому тихо, немов спільнику:
– В одному ваш приятель має рацію. Він каже, що важко вирішити, хто з них хороший, а хто поганий. Так, важко, напрочуд важко було б вирішити, хто ж із них хороший.
– Я вас не розумію, – промовив священик і повернув до дверей.
Вона зробила крок до нього, грізно суплячи брови й якось дивно, дико пригнувшись, немов бик, що опустив роги.
– Обидва погані, – прошипіла вона. – Недобре, що капітан узяв всі ті гроші, але те, що принц віддав їх, ніяк не краще. Тому не в одного тільки капітана совість нечиста.
Обличчя священика на мить освітилося, і губи його беззвучно прошепотіли одне слово: «шантаж».
У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побіліла, як полотно, і мало не впала. Двері до зали нечутно відчинилися,
