сказав принц неуважно. – Боюся тільки, робити тут особливо нема чого. Втім, риболовля тут хороша.
Якесь дивне, незбагненне відчуття змушувало патера Брауна не відривати від принца напруженого, як у немовляти, погляду. Він дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-білі щоки, на струнку, як у фертика, фігуру. У всій його зовнішності не було явної навмисності, хіба що відома підкресленість, немов у постаті актора, залитій світлом рампи. Несвідомий інтерес викликало щось інше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, ніби він уже десь бачив цього чоловіка раніше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, і вирішив, що це дивне почуття викликано психологічним ефектом незліченної кількості людських масок.
Принц Сарадайн зайнявся своїми гостями з найбільшою увагою та тактом. Дізнавшись, що Фламбо любить риболовлю і мріє якнайшвидше зайнятися нею, він провів його на річку і показав найкраще місце. Залишивши там Фламбо разом із його човником, він повернувся у власному човні. Через двадцять хвилин він уже сидів із патером Брауном у бібліотеці, з тією ж чемністю поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він був однаково обізнаний і в риболовлі, і в книгах, правда, не самого повчального змісту, і розмовляв шістьма мовами, правда, переважно в жаргонному варіанті. Судячи з усього, він жив у розмаїтих містах і спілкувався з дуже різношерстою публікою, бо в його найвеселіших історіях фігурували гральні кубла та курці опіуму, хитрі австралійські каторжники й італійські бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був світським левом, провів останні роки в майже безперервних мандрівках, але він і не підозрював, що подорожі ці були настільки кумедні і настільки малошановані.
Такий чуйний спостерігач, яким був патер Браун, ясно відчував, що при всій гідності світської людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою і навіть безвідповідальності. Обличчя його було доброчинним, проте в погляді ховалося щось неприборкане. Він раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого підірвали наркотики чи алкоголь. До того ж віжки домашньої влади були не в його руках, чого він, утім, не приховував. Всім у маєтку заправляли економка і дворецький, особливо останній, на якому, безсумнівно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скоріше, управителем або навіть камергером. Обідав він окремо, але майже з тією ж урочистістю, що і його пан. Слуги перед ним тремтіли. І хоч він задля пристойності і радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж ніяк не слугою. Поруч із ним похмура домогосподарка здавалася просто тінню. Вона зовсім знітилася і була цілком ним поглинена, то ж священику не довелося більше чути її пристрасний шепіт, який відкрив йому таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вірити цій історії про відсутнього капітана, але в принці Сарадайні було щось слизьке, потаємне, тому ця історія не здавалося зовсім уже неймовірною.
Коли
