і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.
Усередині їх зустріли ще троє чоловіків у камуфляжі. Вони привіталися із Сергієм Павловичем, проігнорувавши Павлуся й Віктора. Відійшли з ним убік, пошепотілися.
Павлусь і Віктор чекали хвилин п’ять, поки не закінчилися ці ділові шепотіння. Потім Сергій Павлович кивком голови покликав їх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залізними східцями з поруччям з одного боку. Унизу горіла чергова червона лампочка. Віктор перечепився і ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь піймав його, схопивши за плече. Плече відразу заскімлило – Віктор оцінив фізичну міць і реакцію охоронця. Відкрив очі ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пішли двоє в камуфляжі. Але не зміг. Не помітив він цього, а тепер лише один із них вів їх східцями униз. Але от східці скінчилися. Проводир клацнув вимикачем, і в просторому підвальному коридорі спалахнуло світло – чотири великі «стоватки». Віктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабіч коридору через однакові проміжки чорніли нефарбовані залізні двері, «припорошені» іржею.
Проводир питально озирнувся на Сергія Павловича.
– Спочатку до близнюків, – неголосно мовив шеф. Потім знову кивком покликав Віктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорі.
За залізними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком і киблем. На лівій лаві лежали знайомі близнюки-іміджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкіт дверей, прокинулися, сіли.
Права рука одного була з’єднана наручниками з лівою рукою іншого.
– Ну, як нашим канаркам у клітці? – запитав співучо Сергій Павлович, підійшовши до них ближче. – Скарги на ставлення є?
Один із близнюків заперечно мотнув головою. Віктор уважно придивився до їхніх облич – синців і саден не було.
Проводир дістав із внутрішньої кишені камуфляжної куртки складені вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув і хвилини три-чотири уважно читав.
– А з ким усе-таки ви розмовляли в сауні? – запитав він, дочитавши «твір» близнюків.
– Та ми не знаємо, це Жора його знає, – відповів один.
– Гаразд, даю вам ще добу, – він простяг пописані аркушики «говіркому» близнюку. – Згадаєте і допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творі того, що мені самому відомо, – будемо робити вас сіамськими близнюками, і без наркозу. Ходім!
Проводир замкнув двері камери близнюків. Озирнувся на шефа.
У другій камері добряче потовчений і прикутий наручниками до кільця в стіні стояв навколішки Жора. Коли вони зайшли, він повільно повернувся.
– Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у сауні говорив? – Сергій Павлович опустився навпочіпки і дивився тепер шефу «іміджмейкерів» просто в очі. – Знаєш, у мене більше нема часу на балачки. І грошей на твоє утримання шкода. Ти думаєш,
