кухні, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймні, майже все. Тільки на підвіконні чогось бракувало. Чогось дуже важливого.
– А де Сергій? – запитав Віктор.
Ніна подивилася на нього здивовано.
– Який Сергій?
Віктор показав поглядом на те місце, де аж до його втечі стояла урна з порохом Сергія Фішбейна-Степаненка.
– На балконі, вона тут заважала…
– Принеси й постав на місце.
Ніна пішла на балкон і принесла урну. Поставила її на підвіконня ближче до плитки. Витерла з неї пил і бруд губкою для миття посуду. Присіла на ослін, на якому раніше регулярно стояла Мишкова миска.
– Оглянь уважно всі речі, – мовив Віктор. – І склади все, що залишив чи забув твій Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай і не дивись. Це може бути небезпечно…
– О Господи! – вирвалося пошепки в Ніни. – Я ж не знала…
– Ти зрозуміла? – запитав Віктор.
Ніна кивнула…
– А ти їй допоможеш, добре? – Віктор звернувся до Соні, що сиділа збоку між ним і Ніною.
– Гаразд, – пообіцяла Соня.
– Гроші залишилися? – запитав Віктор після павзи.
– Мало, – Ніна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблів купили… дачу…
– Яку дачу?
– На Осокорках, на березі Дніпра… Тобі сподобається…
Віктор мовчки підвівся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув під стіл – там у три лави стояли порожні пляшки з-під шампанського та горілки.
– Викинь на смітник, – кинув Віктор походьма. – Увечері передзвоню.
Перш ніж сісти в джип, що на нього чекав, Віктор заскочив до баби Тоні, щоб забрати в неї свою сумку.
– Забрала міліція твого мешканця! – сказала вона. – Що він там накоїв?
– Міліція? – перепитав Віктор. – Вони хіба у формі були?
– Так, тільки форма не міліцейська, а «Беркута». Він саме до парадного входив, а вони його з двох боків і відразу обличчям на асфальт, як по телевізору показують.
– А ви все бачили?
– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсі живу і саме навпроти. А вони за годину до того приїхали на двох машинах. Зрозуміло було, що щось цікаве буде…
Віктор кивнув.
18
Вечір минув з іміджмейкерами в спільному обговоренні проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все відразу сподобалося, але Жора лив кулі й зволікав, наполягаючи на зрозумілішій концепції. Було помітно, що то або його професійний іміджмейкерський гонор зачепили тим, що ідею запропонувала людина не з його команди, або щось інше дратувало. Але Сергій Павлович був твердий, як кремінь, і, зрозумівши, що далі пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер він узявся доводити комп’ютернику Славкові, що в нього піде набагато більше часу на макетування й роздрук, ніж той гадає. І шеф, і Віктор відчули нечисту
