програму, написану ним, Віктором. Підвів очі на приходня. Привітно кивнув. Дочитав до кінця.
– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову підвівши погляд на Віктора.
– Так.
– Концепція на нобель! Така штук п’ять коштує!.. Ми її до комп’ютера заженем, роздрукуєм… плакатики змакетуєм… До речі, можемо на ній ще трохи купила додати… Ге?
– Як? – поцікавився Віктор.
– У мене в комп’ютері з півсотні різних передвиборчих програм сидить – партійних, безпартійних, популістських, яких хочеш! А у твоїй є ідейки, що мені ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то він теж просив обіцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелі простий. Я йому руба так і сказав – треба тупо обіцяти купило! Це народ розуміє. Купило і задарма! Він послухався і тепер мерствує собі на здоров’я. Ти тямкуєш? – Жора уп’явся в очі Вікторові.
– Ні. Не тямкую…
– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Києва… Твій же в Києві обиратиметься?
– Не знаю, – визнав Віктор.
– Отакої! – Жора зміряв Віктора розчарованим поглядом. – Він тобі що, нічого не розповідав?
– Поки ні…
– Тоді йой! А настрій у нього сьогодні нормальний?
– Нормальний.
Жора покивав сам до себе й вийшов зі штабу бригади. У кімнатчині Віктор залишився вдвох зі Славком, що вже включив комп’ютер і клацав по клавіатурі, присунувшись майже впритул до монітора.
«Цікаво, а де близнюки?» – подумав Віктор, озираючись.
Потім підійшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлів. Відчувши на шиї подих Віктора, озирнувся.
– А інтернет у тебе є? – спитав Віктор.
– Є, – кивнув Славко. – Тільки до телефонної лінії приєднатися треба… Це за півгодинки зробимо…
– А там, – Віктор кивнув на комп’ютер, – справді півсотні передвиборчих програм?
– Більше.
– Дай-но зо дві почитати!
Славко здивовано озирнувся.
– Не можна, – спокійно відказав він. – Це ж комерційна інформація… Програми грошей коштують…
– А ви що, продаєте їх?
– Звичайно, а що ще з ними робити? – Славко відвернувся від монітора, зняв окуляри і протер їх носовичком. – Нема такої програми, котру не можна було б разів зо три продати! Головне – виїхати до того, як переможець почне втілювати її в життя.
– Чому?
– Це я так, – відмахнувся комп’ютерник. – Жартую. А загалом головне правило іміджмейкера – дременути до оголошення результатів виборів. Бо якщо замовник не переміг – він дістане, а якщо переміг, то дістануть друзі конкурентів… Таке життя, – Славко розвів руками. – На війні як на війні, без родини один у сідлі…
– А де ваші близнюки? – запитав Віктор.
– Та Жора їх кудись послав…
