привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.
Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.
– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.
– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…
– А інформацію де зберігаєте?
Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.
– Оце тут.
Жора розчаровано кивнув.
Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.
На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам як свого помічника.
Жора відразу виявив до Віктора цікавість і повагу. Міцно потис йому руку, відрекомендував своїх хлопців. Снідали вони разом у вітальні. Сир, ковбаса, свіжа булка, кава. Хазяїн посидів хвилин із п’ять з усіма за столом. Задумливо вивчав обличчя іміджмейкерів, що жують. Випив філіжанку кави й вийшов.
Після сніданку Жора схотів попалити і жестом запросив Віктора за собою у двір. Дістав пачку «Голуаз», запалив.
– Слухай, ти тут давно? – спитав він.
– Не дуже, – відповів Віктор.
– Але вже призвичаївся?
– Призвичаївся.
– Ну і як тобі шеф?
– Нормальний.
– Не жадібний? – вів далі, пихкаючи, свій допит Жора.
– Начебто ні…
– Це добре… Я жадібних не люблю… А тобі скільки відстібає?
– Вистачає…
На обличчі Жори з’явилися ознаки втоми. Він прищулено подивився Вікторові в очі.
– Ти не бійся, ми ж по одну лінію фронту… Просто мені для успішної роботи треба знати… Розумієш, у кожного замовника свої витворки… різні підводні камені… Тому ти краще попередь…
– Та нормальний він чолов’яга…
– Ну а конкуренти в нього? Поважні?
– Дідько його знає, – Віктор стенув плечима. – Мабуть…
– Але без війни?
– У якому розумінні?
Жора кинув недокурок «Голуаз» під ноги, причавив носаком модної тупоносої туфлі і з
