набагато довші. Довші й жилавіші.
– Що ж тоді сталося? – спитав Віктор.
– Сапер помиляється лише раз, а потім – щонайкраще – решту життя згадує про цю помилку… От і я тепер згадую… Такий похорон зіпсували! Коротше – мого шефа і його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тільки втяло. І відразу – ні грошей, ні ніг. Добре, друзі допомогли, – він озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Відтак і пораюсь тут.
Далі Олекса оповів Вікторові, що кав’ярня формально належить Товариству воїнів-інтернаціоналістів, тому податків не платить. Ревізорів тут теж ніяких не буває. Місце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть інваліди війни в Афганістані. Думали вони ще спортивний клуб інвалідів організувати, але поки руки не дійшли. А взагалі в них «візочників» на гарну олімпійську збірну вистачить. І в усіх – міцні руки.
– А що з Мишком? – спитав нарешті Віктор про головне.
– З пінгвіном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаєш, у мого шефа перед останнім похороном проблеми виникли – хтось підвіз візка. Одержали кілька вагонів спиртного без документів, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку підвезти, а вночі хтось УБОЗ на нас нацькував і все конфіскували. Навіть викупити не вдалося. Потім ще із двічі такі придибашки. Ото й борг майже на мільйон баксів. А гроші він був винний одному москвичу, що тут кілька бензоколонок поставив… Тож він у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в підмосковному маєтку приватний зоопарк… Я тут нічого вдіяти не міг…
– А як цього москвича знайти?
– А він тепер у себе, у Білокам’яній. Бензоколонки в нього один наш депутат відібрав… себто виперли його з України.
– А звуть його як?
– Ти що, серйозно?
– Атож.
Олекса покачав головою.
– Прізвисько – Сфінкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москві банк – Комерційний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?
– Що таке банк? – Віктор стенув плечима. – А що тут розуміти? Банк – це багато грошей…
Олекса заперечно хитнув головою.
– Банк – це власна розвідка, власна армія, можливість купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфі не знайдуть…
Віктор важко зітхнув.
– Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?
– Знаю, – сказав Віктор.
– І отак вільно по місту їздиш?
– А що маю робити? – запитав Віктор. – Я хочу Мишка знайти.
– Оце – любов! – пожартував Олекса.
У цей час до кав’ярні в’їхало на кріслах-візках двоє хлопців, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, і вираз на обличчі миттєво став зосередженим.
– Привіт! – видихнув, під’їхавши до їхнього столика, перший «візочник». Подивився уважно на Віктора, потім перевів погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?
– Дзвонив, він за годину підкотить.
– Тоді
