style="font-size:15px;"> – Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.
– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!
– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.
– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!
Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.
Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…
– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…
– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?
– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!
– А він що, теж на неї гримає?
– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!
Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.
– А тебе вони кривдять?
– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…
– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.
Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.
14
Опівночі додому повернувся Сергій Павлович і відразу закликав Віктора до себе.
Віктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся він до Голосієва сердитим і рішучим, і аби якось позбутися роздратування на Ніну й цього «непевного» чи то міліціонера, чи то вартового – дядька Миколу – відразу заходився працювати. На шістьох білих аркушах набазграв він таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навіть сам здивувався і, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиї передвиборчі обіцянки й плани щойно придумав, уклав, зміцнив своїм стилем і фантазією.
Сергій Павлович був чимось пригнічений. Трохи неохоче взяв пописані аркуші. Перебіг перші рядки очима. І зацікавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, він дочитав текст до кінця. Відтак розслабився. Зітхнув із полегшенням.
