style="font-size:15px;"> Ранкова зоря нагадала про осінь. За вікном коливалося молоко туману. За вікном більше нічого не було: ні дерев, ні паркану, ні міського шуму. За вікном – осінь, вона притлумила все, що ворушилося на землі й понад землею, їй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дітей – радість розмаю.
Віктор довго дивився на туман із віконця мансардної горнички на третьому поверсі хоромини. Його тішила оманлива відсутність життя за вікном. І він подумав, що саме так, напевно, стоїть зараз перед віконцем його квартири Соня і дивиться на цей туман допитливими очками.
Згадка про Соню відлунила раптом докором. Віктор пригадав, що ще кілька днів тому обіцяв потелефонувати їй.
Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику відкриту банку олив і сардельки. Сніданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорі Віктор відразу помітив охоронця Павлуся. Підійшов, привітався, перекинувся кількома словами. З Павлусем вони вже віталися кивком голови, як давні сусіди. Про нього Віктор знав тільки те, що він закінчив Інститут фізкультури й був майстром спорту з біатлону, виступав у молодіжній збірний, а потім перейшов працювати до Сергія Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звідси?» Павлусь ліниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочці в передпокої.
Віктор набрав свій номер телефону. Довгі гудки лунали з півхвилини, аж тоді лункий голос Соні прокричав захекане «алло!»
– Соню? – зрадів Віктор.
– Дядьку Вітю!
– Так, я. Я Мишка знайшов!
– А де він?
– До Москви виїхав…
– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.
– Він там працює, у зоопарку…
– А ким?
– Пінгвіном.
– А хіба так можна? – запитала Соня, і це питання одразу викликало у Віктора усмішку.
– Йому можна…
– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дівчинка.
– Я теж не можу працювати Віктором, – сказав Віктор. – Але пінгвін може працювати в зоопарку пінгвіном, а слон – слоном. Тварині дозволяється працювати самою собою…
– Справді?! Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…
– І що б ти робила?
– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.
– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…
– Я знаю!
Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.
13
До полудня туман
