солі не було. Із сіллю, напевно, краще б пішли… Так… напевно і мені вже час… – задумливо мовив гітарист, знову наливаючи собі горілки до склянки.
– З тобою за концерт розплатилися?
– Та мені якось ніяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замість грошей…
Ігор насилу підвівся, зітхнув. Загасив об столик недокурок.
– Так, де моя гітара? – запитав він уголос, озираючи підлогу. – Ось вона, рідна, – нахилився, узяв гітару, і раптом кухня освітилася фарами автомобіля, що заїхав у двір.
Гітарист відразу присів на підлогу. Віктор і собі нахилився до столу. Потім повернувся до вікна й зрозумів, що його однаково не видно. Підійшов, виглянув назовні й побачив, як із джипу двоє вже знайомих охоронців витягають і складають на цегляну доріжку невеликі, але, схоже, важкі, тектурові коробки, перев’язані мотузкою.
За пару хвилин у двір вийшов і господар будинку, переговорив з охоронцями. Потім повернувся до будинку. І тут німе кіно завіконного нічного життя перетворилося на звукову доріжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Віктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзі знову почулися за кухонними дверима. І самі двері раптом відкрилися. Клацнув вимикач і запалилося світло. І обоє – Віктор і Ігор – замружилися.
Сергій Павлович лише на мить, здається, здивувався, побачивши нічних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцінив обставу.
– Не спиться? – запитав, явно не сподіваючись на відповідь. Потім зупинив погляд на Ігореві. – Концерт закінчений, життя триває, – сказав він, порпаючись у кишені пожмаканого білого піджака. Видістав із кишені кілька зім’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув їх віялом, вибрав дві по п’ятдесят гривень і простяг Ігорю.
– Можеш іти!
Ігор узяв гроші, на обличчі майнула пустотлива усмішка. Підняв гітару з підлоги.
– Якщо треба… я можу ще якось заспівати…
– Не приведи Боже! – відповів Сергій Павлович. – Щасливої дороги!
Ігор визадкував із кухні. Хазяїн перевів погляд на Віктора.
– А ти сідай, поговоримо!
Вони сіли за кутовий столик. Кілька хвилин мовчали. Потім Сергій Павлович повідомив, що довідався чимало цікавого про його, Вікторові, минулі справи. І знову замовк, спостерігаючи за Віктором, ніби перевіряючи його реакцію. З минулих він, щоправда, назвав тільки справи газетні, «хрестики», і згадав якогось Селіванова, під «дахом» якого наче й працював Віктор. Про похорон із пінгвіном і слова не зронив.
Павза затягувалася. Віктор мовчав. Сергій Павлович підвівся, зварив каву, поставив на столик дві філіжанки й цукорницю.
– Призволяйся, – мовив він м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… і до Москви поїдеш… Тільки трохи згодом.
Віктор стрепенувся, подивився на хазяїна уважно.
– Не бійся! І справді все буде гаразд… А от Селіванова в тебе більше нема. Його, на жаль, узагалі більше нема. Тобто ти залишився без «даху», і якщо піде дощ чи – ще гірше
