Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.
– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покійного?
Віктор заперечно хитнув головою.
– Я хотів подивитися… Чоловіка одного шукав.
– Шукав одного чоловіка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?
– Ні… Він раніше займався охороною похоронів… тут, на Байковому…
– І як його звали?
– Олекса… бородань…
Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.
– Цікаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?
– Ви його знаєте? – запитав із надією Віктор.
– Він його знає, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсі… Ти ж його знав?
– Це того, що в серпні торохнули? – запитав охоронець.
– Ой, як цікаво! – сивий посміхнувся. – Це… коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?
Охоронець кивнув.
– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… і нащо ти цього Олексу шукав?
В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, – подумав він. – Мовчати – небезпечно».
– Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося…
– Із твоїм пінгвіном? – задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всі шукали?
– Коли шукали?
– У травні, здається, шукали… усіх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!
– А хто шукав?
– Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас… Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?
Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини – не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що він дійсно живий.
– Але більше не шукають? – з надією спитав Віктор.
– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потім дістав із кишені мобільник. – Довідатися?
– Не треба, – попрохав Віктор.
– Зрозуміло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речі, звуть Сергієм Павловичем.
– Віктор Золотарьов, – відрекомендувався бранець.
– Ну от і познайомилися.
Джип виїхав за ворота цвинтаря, розігнався. Тепер уся колона їхала вулицею Горького до Московської площі. Віктор дивився
