зітхнула.
– Є, тільки біля нього мати спить, а вона не любить, коли її будять…
– Гаразд, – сказав Віктор. – Я тебе й сам знайду!
– Спробуй! – усміхнулася Світлана. – Знайдеш – поцілую!
Вони дійшли до Шовковичної. Світлана вискочила на дорогу, махнула рукою, і відразу якийсь приватник різко завернув до хідника й спинився біля неї. Світлана, домовившись із водієм, махнула Вікторові ручкою, сіла до машини й поїхала.
Віктор простежив поглядом за машиною, зітхнув і почимчикував вулицею далі. Завернув на Лютеранську і спустився вниз, на Хрещатик.
5
У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.
Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.
Віктор досі перебував у полоні відчуттів минулої ночі. Думав про Світлинку, про її дивну й таку природну дитинність. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулої ночі, не насував. Схоже на звичайну підробку для купівлі пільгових проїзних. Власне, це цілком можливо. Адже на Петрівці можна любісінько купити бланк будь-якого посвідчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеїти фотографію і вліпити якусь печатку. А відтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.
Віктор сьорбнув кави, але дивно, що ніякої звичайної кавової гіркоти на язиці не лишилося. Замість смаку кави зринув смак нічної манної каші з полуничним варенням, смак дитинства.
Минула ніч не відпускала Віктора. Уперше в житті він якось занадто легко і природно «купив» ніч щастя і пристрасті. І жодних неприємних відчуттів, жодних докорів сумління. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вік, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Віктор журливо всміхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рації. Та й не було у Віктора відчуття, буцім він заплатив. Так, він віддав півсотні баксів цьому милому дівчиську, просто взяв і подарував на подяку за дивовижні миті. Чи це їй треба дякувати за ту легкість, з якою він позбувся зеленої купюри? Та й справді, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомі, й просто відбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дітей, коїться чимало дивного і романтичного, де в підвалі торгують комп’ютерами, уночі варять манну кашу. Там, напевно, і на горищі щось діється. Невидиме, нечутне, непомітне. Радісна загадковість життя. Чомусь до Антарктиди такої загадковості не було.
Може тому, що Віктор був відмежований, відітнутий від неї своїм відлюдним і цілком повноцінним життям члена вже розваленої родини. У тому житті в нього були обов’язки: він годував пінгвіна Мишка, творив жалобні «хрестики», перечитував їх і часом сам ронив скупу сльозу за майбутніми небіжчиками. Він дбав про Соню, він забезпечував Ніну грішми й самовідчуттям господині та дружини. У нього були ключі від власного маленького світу. Щойно тепер на дверях до його давнього світу з’явився новий замок, і він
