всі!
– Пощастило! – мовив хлопець-міняйло, але в голосі виникла напруга.
– Десять відсотків тобі, – сказав Віктор, нахилившись і пильно уп’явшись очима в хлопця.
Той кивнув, і тоді Віктор догріб із кишені всі жетони.
– Забагато, – неголосно мовив хлопець.
– Ти порахуй, а там подивимося…
Віктор випростався. Чув, як зітхав у кабіні хлопець, рахуючи й сортуючи жетони за кольорами.
– Тут на вісімсот доларів, – озвався хлопець.
Віктор посміхнувся. За його підрахунками хлопець помилився чи не втричі, але сперечатися з ним він не збирався.
– Гаразд, давай хоч вісімсот…
Вже у фойє, зайшовши до туалету й закрившись у кабінці, Віктор перерахував зелені банкноти й переконався, що з обіцяних восьмисот міняйло дав йому сімсот шістдесят, але й це не викликало в нього ніякого протесту. Він однаково вважав себе переможцем: адже він поміняв іграшкові гроші на дійсні, а не навпаки.
Єдине, що трохи гнітило, – це результат сьогоднішньої гри. Було ясно, що удача скінчилася. Це, звичайно, не остаточний вирок. Можна спробувати оскаржити в долі. Тільки-но як перевірити? У казино він більше не піде. Двічі в житті – цілком досить. Перший раз і останній.
4
Навіть у стумі вечірнього міста на обличчі у Віктора, мабуть, читалося, що в кишені в нього майже вісімсот баксів. Принаймні, Хрещатиком він ішов прямцем, не ухиляючись від зустрічних перехожих, а змушуючи їх обходити себе; доки так він прямував, двічі озивалися до нього моторні дівчиська, одягнені надто легко навіть для ніжної прохолоди літнього вечора. А потім, хвилин за п’ять, біля кав’ярні «Грота» ще одна, третя, із хлоп’ячою стрижкою і зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспішай так, мене не помітиш!» І він зупинився здивовано, завважив її, тендітну, в усьому міні.
– Ну? – сказав він, а вона широко усміхнулася й опустила на носик величезні, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за їхнім темним склом не просто очі, а майже все обличчя. Тільки усмішка лишилася нижче за окуляри.
– У тебе є куди йти? – запитав раптом Віктор, не дочекавшись відповіді на своє неконкретне «ну?» І дійсно, на таке «ну?» і відповідати ніяк.
– Є куди, – кивнуло дівчисько. – Ходім!
– Стривай, – Віктор підняв руку до свого обличчя, торкнувся вказівним нижньої губи і замислено продовжив – А яка програма? І скільки коштує?
– У тебе вистачить, – дівчисько знову підняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…
І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лівої кишені куртки, вихопила зелену сотню, що визирала відтіля, помахала нею перед обличчям Віктора, потім згорнула банкноту навпіл і засунула її назад у ліву кишеню.
– Понтуєш? – запитала вона.
– Ні, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?
– Світлинка,
