Рукомийник у коридорі праворуч, горщики – там же!
Одягшись, вони пішли в інше крило будинку й там, у неосвітленій дитсадковій кухні, Світлана «наосліп» зварила манну кашу. Тільки коли вона відкривала холодильник, щоб узяти молока, на підлогу впало жовте домашнє світло. І блакитнуваті вогники газової конфорки також створювали видимість затишку. Але потім, коли Віктор скорчився в три погибелі біля столу в дитячій їдальні та їв алюмінієвою ложкою справжню манку з полуничним джемом, відчуття затишку більше не було. Навпроти сиділа Світлана, яка, завдяки своїй мініатюрності, почувалася за столиком цілком зручно. І Віктор, усміхнувшись, не втримався від питання:
– Ти навмисне не виросла? Щоб у дитсадку залишитися?
– Авжеж! – весело відповіла вона. – На дітей не ображаються – це раз! Їм багато чого вибачають – це два! І по-третє – їх теж намагаються не кривдити, а навіть навпаки – панькають! Зрозумів?
– Як же мені тебе панькати? – запитав Віктор.
– Ні, це я тебе наразі нанькаю, бо ти якийсь відморожений, тобто полярник. Ось, бачиш, кашею призволяю! А від тебе мені багато не треба – п’ятдесят баксів цілком вистачить!
– Не забагато? – сміючись поцікавився Віктор.
– Старий, у мене система знижок для полярників не передбачена… Але якщо ти будеш наполягати – я що-небудь придумаю!
– Ні, наполягати не буду! Я просто пожартував…
Прокинувся Віктор на тих же ліжечках. Десь на підлозі задзвонили будики. У розплющені очі відразу вдарив сонячний промінь, і Віктор замружився, відвернувся. Нагнувся, перебіг очима підлогу й збагнув, що будики ночували у Світлинки в сумочці. Сама Світлана ще спала, тицьнувшись кирпатеньким носиком у подушку.
Віктор підвівся, відкрив сумочку, витяг звідти маленькі будики й вимкнув їх. Коли засовував їх назад, звернув увагу в сумочці на ключі від машини та якесь посвідчення. Озирнувся на Світлану, яка досі спала, й розкрив посвідчення.
Посвідчення виявилося студентським квитком Світлани Альохіної, студентки третього курсу Коледжу міжнародного бізнесу.
– Третій курс? – здивувався Віктор, ще раз озирнувся на Світлану, яка спала.
На фотокартці, вклеєній до студквитка, Світлана Альохіна виглядала набурмосеним і невдоволеним підлітком.
Здивований Віктор засунув студентський квиток назад у сумочку, підвівся й підійшов до вікна. Потягнувся, незвично бадьоро озираючи подвір’я дитсадка, і відразу відсахнувся до ліжок, помітивши, як на подвір’ї, жваво розмовляючи, з’являються дві жінки похилого віку.
Підскочив до Світлани, схилився, торкнув плече.
– Світлинко! Підводься! Сюди люди йдуть!
Світлана ліниво розплющила очі.
– А будики дзвонили?
– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.
– Що? – Світлана схопилася на рівні ноги, швидко вбралася, озирнулася на Віктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко ліжка розставляти!
Під
