жовта осуга курячого жиру на плесі бульйонного озера.
– У мене ще холодний рис є, – сказала баба Тоня. – Усипати?
Віктор кивнув, і вона поклала йому в бульйон дві столові ложки вареного рису, що відразу потонув.
– Де ти тепер живеш? – спитала вона.
– Тут і живу, – відповів Віктор.
– Отже, здаєш квартиру? А я гадала – продав!..
Віктор замислився.
– Ні, там небога мого друга з дитиною мешкає…
– Авжеж, у неї такий симпатичний чоловік… високий… міліціонер, здається, чи військовий…
– Чоловік? Міліціонер? – здивувався Віктор. – Про чоловіка я нічого не знаю. – І він кинув через кухонне вікно трохи стривожений погляд на вікна своєї квартири в будинку навпроти.
– Від вас подзвонити можна? – запитав Віктор.
– Оно там телефон на холодильнику…
Віктор підвівся, набрав свій номер.
– Алло! – почувся в рурці лункий голос Соні.
– Соню? – Віктор усміхнувся в рурку.
– Дядько Миколо? – спитала Соня.
– Ні, дядько Вітя.
Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.
– Дядьку Вітю?! А ти де?
– Я в Києві. А ти?
– А я вдома… А Мишко з тобою?
– Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…
– Загубився?
– Атож, загубився, але я його знайду!
– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!
– Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?
– Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?
– Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?
– Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…
– Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?
– Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?
– Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.
Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.
– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.
– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?
– Звичайно, заходь! – кивнула вона.
3
Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, – лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені.
