жовтня, – подумав Віктор. – Ховали, напевно, на третій день… тринадцятого… Нещасливе число…
Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.
Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар в’їхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них – розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.
Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.
«Нема крутого похорону без пінгвіна», – подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.
Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви – просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром пам’ятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловіків. Інші – а їх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин і терпляче чекали на свою чергу. Кілька пань: усі в темних окулярах від Армані або Версаче. Довгі чорні сукні. Елегантна жалоба вбрання.
І раптом від пань до церковної брами смішно шуснула приземкувата чорно-біла істота. Віктор не встиг розгледіти її – лише вловив поглядом колір і розмір. І відразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» – подумав він, тішачись тим, що мав рацію, – такий похорон без пінгвіна не обійдеться.
Задивившись уперед, Віктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився під ноги: ще одне «госпподвір’я» з краном, відрами й лійкою. Обійшов. Ще метрів сто – і він вийде на майдан перед церквою.
Віктор потер рукою через тканину штанів забите коліно, поспішив далі. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесія вже зайшла всередину, і тільки двоє суворих на вигляд хлопців залишилися біля відкритої церковної брами.
Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько – обірваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слідом – молодий дяк. Обоє бігли назустріч Вікторові. Віктор зупинився – хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодіяка!» – збагнув Віктор і, різко ступнувши наперед,
