нього поїду…
– Переказуй йому привітання й скажи – нехай повертається. Тут без нього нудно…
– Скажу, – пообіцяв Віктор. – І в гості до тебе прийду, коли нікого не буде!
– І телефонуй частіше! – попросила Соня.
– Гаразд, я тобі завтра вранці потелефоную!
Віктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у своє тодішнє життя. Власне, захотілося додому, аби все було спокійніше й стабільніше. Щоб ніяких більше «хрестиків» і похоронів з пінгвіном. Чи, принаймні, ніяких похоронів, а тільки «хрестики». Але в минуле можна тільки поринути думками й спогадами. А наразі треба зібратися, вдихнути побільше повітря, роздивитися й збагнути: де він, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вікторові, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потім, коли віддасть усі борги, робити? Та й боргів тих – жменя! Поїздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкіра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його віддати складніше, але він постарається. І почне робити це вже нині.
Ранкова кава, хоч і кепська, але своє зробила. Віктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.
6
Феофанія зустріла Віктора проблисками сонця крізь набіглі хмари. Легіт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешіптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на території лікарні для вчених, прогулювалися пацієнти. Високий старий у синьому халаті поволі ступав по алеї, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.
«Інфарктник», – подумав Віктор, обганяючи старого.
Трохи далі попереду знаходилася ветлікарня. Треба лишень обійти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж є своя територія, по якій кілька місяців тому гуляв під чуйним наглядом лікарів пінгвін Мишко.
Віктор занервував, щось у душі озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, і Віктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховіття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймні якось принишкне, сховається. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Віктор зіщулився від невідчутного, але усвідомленого болю. На очі йому набігли сльози. Віктор кліпнув і відкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далі.
За головним корпусом двоє санітарів у білих халатах вигулювали по підстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.
Віктор привітався із санітарами. Спитав, де лікар Ілля Семенович. Санітари направили його до ординаторської на другому поверсі.
Ідучи коридором, Віктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледіти нових пацієнтів він не зміг. Тільки дитячі ліжечка побачив, та нікельований столик на коліщатках з якоюсь медапаратурою біля одного ліжечка. Дзижчання підказало Вікторові, що медустаткування на столику працює, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацієнта.
Іллю Семеновича Віктор дійсно знайшов в ординаторській. Лікар не відразу пізнав
