звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…
Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.
«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.
Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.
Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.
– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.
– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…
Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.
Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.
7
Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його зміст відпурхнуть, як зграйка переляканих горобців. Трамвай жалобно уповільнить рух і зупиниться метрах у двадцятьох від головних воріт спокійного міста мертвих.
Крякіт ворон. Легкий вітерець. Бабусі продають могильні жовтці й миколайчики. Бездомні хлопчаки пропонують щойно поцуплені з могил букети.
Віктор зупинився перед ворітьми. Йому здавалося, буцім могилу Підпалого він знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.
Підійшов до погорбленої бабусі, одягненої в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квіткова розсада: фіалки й карликові ромашки.
– Почім? – запитав.
– П’ять гривень – десяток.
Віктор дістав п’ятірку. Узяв китичку садкових братків.
– Стривай! – сказала бабуся, дістала кульок із написом «Мальборо», розірвала його навпіл і загорнула в половинку кулька коріння фіалок.
Цвинтарною алеєю Віктор ішов поволі. Ноги самі вивели його до могили пінгвінолога. Могильний горбок заріс травою. Віктор присів напочіпки, поклав фіалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.
Віктор озирнувся – навкруг нікого. Тільки ворони крячать, і вітер шумить у кронах могутніх дерев.
«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Підпалого.
