style="font-size:15px;"> – Щось про Мишка довідалися? – запитав Віктор.
– Про Мишка?… Знаєш… Немає твого Мишка… У Києві немає… Олексу твого знайшли. Може, він тобі щось розповість.
– А де він?
– У нього тепер власна кав’ярня на Татарці. Називається «Афган»… Місце гарне – над урвищем…
– І можна до нього під’їхати? – із сумнівом запитав Віктор.
– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язниці потрапив? Ні, ти тепер на зарплатні. Відсидів робочі години – і гуляй!
– І ви не боїтеся, що я втечу?
– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твої паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишеньківець не поцупив! У нас тут у Києві біда з кишеньковими злодіями – понаїхали з усієї України! То мобільник, то гаманець цурпелять… А ще тобі ж на краще нікому зі старих друзів не повідомляти про своє повернення…
Віктор кивнув. Дістав обидва паспорти й простягнув Сергію Павловичу.
– Ну от, бач, який ти кмітливий! – усміхнувся Сергій Павлович. – Швидко Закон равлика засвоїв! Тепер тут, – він обвів рукою і поглядом стіни кухні, – твій будиночок. Відчуєш небезпеку – бігцем сюди, під дах! Зрозумів?
10
Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.
Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.
Віктор дістав із кишені монетку і постукав по барній стійці.
– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.
Віктор уп’явся поглядом у білі двері за барною стійкою. За дверима щось рипнуло. Вони відкрилися й у проріз в’їхав на інвалідному візку бородань Олекса.
Віктор отетеріло уп’явся очима. Відразу помітив, що ніг в Олекси не було. А те, що від нього залишилося, було вдягнено у військовий камуфляж.
– Овва! – здивувався Олекса, пізнавши у відвідувачеві старого знайомця. – Ти?
– Я.
– Отакої! – Олекса витримав павзу, і на обличчі його досі панувало здивування й недовіра до побаченого. – Ти живий?
– Атож, – кивнув Віктор. – А ти?
Олекса гірко посміхнувся.
– І я… Лишень бігати важко… – і він кинув погляд
