мені каву! – надто розкуто попросив він Павлуся, і той збагнув, що Віктор на півдорозі до розв’язання проблеми. Охоронець мерщій підвівся, пішов до плитки.
Віктор звернув свої думки й погляд на два анфаси. Згадалася телереклама прального порошку «Тайд». Дві сорочки – одна цілком відіпрана, а на іншій залишилася бура пляма. «Чистота – чисто «Тайд»! Павлусь озирнувся, він немов відчув енергію думки Віктора, що мала зняти напругу й у шефа, і в них самих.
А Віктор уже захопився побудованим в уяві рекламним роликом, де – замість двох однакових, але по-різному чистих сорочок – були зображені два однакових, але по різному «чистих» обличчя кандидата в депутати парламенту. Ролик уже крутився в його уяві, хоча він чудово розумів, що вирішити цю проблему за допомогою телебачення ніхто не дозволить. Не той рівень його кандидата. Але ж інформація може передаватися тисячами різних способів, аж до грубих написів на паркані!
– Ну що? – з надією запитав Павлусь, наливаючи каву з джезви.
– Гаразд! І без усяких іміджмейкерів!
– Бачиш, як добре давати людям поспати! – усміхнувся охоронець. – Ну-бо, розповідай!
– Треба додрукувати його плакати, – Віктор посміхнувся, уп’явшись у блакитні очі охоронця.
Павлусь прищулився.
– Тільки в розширеному варіанті, – додав Віктор. – Точніше, це буде один великий плакат, що буде доклеюватися до його плакатів…
Павлусь усім своїм виглядом показував, що не розуміє, але дуже хоче зрозуміти думки Віктора. І тоді Віктор узяв «документальний» анфас зі шрамом, носом і без посмішки, покрутив його в руці, як виграшний квиток лотереї «Забава». Пояснив, що його треба збільшити до розміру передвиборчого плаката, щоб виглядали вони так, ніби видрукувані одночасно. А потім згори дати рекламу якоїсь косметичної фірми…
Павлусь усміхнувся, але усмішка була «неповна». Видко, до кінця він усе-таки ідею Віктора не розчовпав. Хоча щось підказало Павлусеві, що цей хлопець дійсно не дурень і шеф ось-ось злагіднішає.
Шеф «в’їжджав» в ідею Віктора поволі, але коли «в’їхав» – у його очах спалахнув піонерський запал.
– Косметична фірма? – замислився він уголос. – Косметика – це гарний бізнес, а якщо це бізнес, то комусь він дає гарні грошенята і якась частина з них піде на вибори! Павлусю! – він звернувся до охоронця, що стояв тепер біля кухонних дверей і спостерігав, як шеф помалу повертається до нормального настрою. – Павлусю, подзвони Потаповичу, нехай довідається, яка косметика ділиться з нашим «приятелем» грішми!
Павлусь вийшов. Шеф звернув погляд на Віктора.
– Молодець! – сказав він. – Бригада ще спить?
Віктор кивнув.
– Так, до речі, – Сергій Павлович дістав із кишені піджака ключ, простягнув його Вікторові. – Це від нового замка, від старого ж у тебе є?
Віктор мовчки уп’явся зором на ключ.
– Це
