безпечна: побутові скандали і всілякі дурні скарги розглядаю. Звичайно, не те, про що мріяв.
– А про що ти мріяв?
Раптом двері на кухню відчинилися й на порозі став увесь мокрий пінгвін Мишко. З нього й далі текла вода. Постоявши на порозі, він пройшов повз стіл до свого полумиска, потім питально подивився на хазяїна. Полумисок був порожній.
Віктор поліз у морозильник, відламав від замерзлого шару камбали три рибини, порізав їх на шматочки і поклав у полумисок.
Мишко опустив на мерзлу рибу голову і так застиг.
– Поглянь! – з цікавістю сказав Сергій. – Розморожує, їй-їй розморожує!..
Віктор, повернувшись на своє місце, теж подивився на пінгвіна.
– Годі, – відвернувся Сергій, узяв чарку. – Усі ми гідні кращої риби, але їмо ту, що є… За дружбу!
Цокнулися й випили. Вікторові відлягло. Минуле невдоволення собою й іншими забулося, і «хрестики» забулися. Наче й не працював він ніде, а просто жив і придумував роман, що колись його запише. Він дивився на Сергія і йому кортіло всміхатися. Дружба? Це те, либонь, чого в нього ніколи не було. Також, як і костюма-трійки та справжньої пристрасті. Життя було бліде і недолуге, воно не приносило з собою радості. Навіть пінгвін Мишко, і той був якийсь засмучений, немов і він пізнав лише блідість життя, без фарб і емоцій, без радісних сплесків душі, без захвату.
– Слухай-но, – запропонував раптом Сергій. – Давай ще по одній та підемо прогуляємося. Втрьох!
На вулиці було тихо і пізно. Усі діти вже спали. Вуличні ліхтарі загасли, і пороша освітлювалася лише випадковими вогнями, випадковими освітленими вікнами.
Віктор, Сергій і Мишко неквапно йшли від будинку до пустиря, на якому стояли три голубники. Хрумтів сніг під ногами. Морозне повітря кололо щоки.
– О, диви! – зробивши кілька швидких кроків уперед, мовив Сергій, зупинившись біля людини, що лежала під голубником на снігу, у синьому потертому пальті. – Твій сусіда! Полікарпов. Квартира тринадцять. Треба відтягти його до найближчого парадного і притулити до батареї, бо замерзне!
Разом вони взялися за комір синього пальта і потягли п’яного Полікарпова по снігу до найближчої п’ятиповерхівки. За ними незграбно йшов пінгвін Мишко.
Коли Віктор і Сергій вийшли з парадного, вони побачили Мишка, що стояв ніс до носа з великим двірняком. Вони ніби принюхувалися одне до одного. Побачивши людей, які вийшли з парадного, собака утік геть.
16
Уранці Віктора збудив телефонний дзвінок.
– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав він у рурку.
– Вікторе Олексійовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?
– Однаково час підводитися! – проговорив Віктор, пізнаючи голос головного. – А що сталося?
– Перша публікація! До речі, як самопочуття?
– Вже краще, – відказав Віктор.
– Тоді приїздіть до редакції! Обговоримо ваші
