чого? – запитав, похилившись, Віктор.
Пінгвін стояв з розплющеними очима.
– Занедужав, чи що? – подумав Віктор.
– Що з ним? – запитала Соня, нечутно підійшовши до канапи.
– Мишко, у нас гості!
Соня підійшла до пінгвіна і попестила його.
– Ти занедужав? – запитала вона.
Пінгвін смикнувся, повернув голову, подивився на дівчинку.
– Тату! – гукнула Соня. – Він повернувся!
Залишивши Соню з пінгвіном, Віктор повернувся до великої кімнати. Мишко, сидячи у фотелі, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Віктор зрозумів, що текст замовнику сподобався.
– Чудово! – сказав Мишко-непінгвін. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскудні, а однаково їх шкода, коли читаєш… Ну що, чайком почастуєш?
Вони перейшли до кухні, де сіли до столу і, поки грівся чайник, балакали про погоду та інші неважливі речі. Коли ж чай запарили й розлили по філіжанках, Мишко-непінгвін простягнув Вікторові конверт.
– Гонорар, – сказав він. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаєш, ти про Сергійка Чекаліна писав?
Віктор кивнув.
– Видужав поки… Я йому факсом твій твір кинув… Йому, ніби, сподобалося… У кожному разі він був вражений!
– Тату, тату, – долинув з кімнати голос дівчинки, – він їсти хоче!
– Хіба він у тебе говорить? – посміхнувся, дивлячись на Віктора, Мишко-непінгвін.
Віктор дістав з морозильника рибину тріски, поклав у полумисок.
– Соню, скажи йому, що їсти подано! – жартома гукнув Віктор.
– Чуєш? – неголосно питала в кімнаті дівчинка. – Тебе їсти звуть!
Пінгвін перший зайшов у кухню, за ним слідком – Соня. Вона провела його до полумиска і з цікавістю спостерігала, як Мишко-пінгвін їв.
– А чому він сам? – запитала раптом Соня, підвівши голову.
– Не знаю, – відповів Віктор. – Та він не сам: ми з ним удвох тут живемо…
– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.
– Базіка! – видихнув Мишко-непінгвін. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!
Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухні.
– Треба буде їй щеня або кішку купити… – сказав, дивлячись їй услід, Мишко-непінгвін.
– Приводь її ще, нехай із пінгвіном бавиться! – запропонував Віктор.
За вікном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радіоточки віщав про події в Чечні. Віктор сидів за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотілося написати оповідання чи казку, хоча б лише для Соні. Але в голові звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».
– Може, я занедужав? – думав Віктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки. – Ні, треба змусити себе хоч іноді писати короткі оповідання, бо я схиблю…
Згадалося кумедне веснянкувате личко
