телефону, що дзвонив.
«Що за ідіотські жарти!» – думав він, беручи рурку.
– Алло, Вітя? – пролунав нетерплячий голос головного. – Пробач, що збудив! Термінова робота! Чуєш?
– Авжеж.
– Зараз до тебе приїде кур’єр з конвертом. Він чекатиме в машині під парадним, а ти постарайся якнайшвидше зробити «хрестик». Він має піти в ранковий випуск!
Віктор кинув оком на будики на тумбочці. Пів на другу.
– Згода, – сказав Віктор.
Він одяг блакитний махровий халат і пішов у ванну. Вмився зимною водою. Потім – до кухні. Поставив на плитку чайник, друкмашинку – на кухонний стіл.
Вслухався в тишу нічного подвір’я. Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку світилося тільки два вікна.
Чуже неспання не хвилювало Віктора. Він уже отямився, тільки у голові відчувалася важкість.
Дістав аркуш паперу, вставив у машинку і знов прислухався до тиші нічної вулиці.
З тиші народився звук легковички, що під’їхала до парадного. Ляснули дверцята.
Віктор сидів і терпляче чекав на дзвінок у двері. Але замість дзвінка за хвилину він почув обережний стукіт.
Чоловік років на п’ятдесят із заспаним обличчям і червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.
– Я чекатиму внизу, в машині. Якщо засну – постукаєте в дверцята, – сказав він, не заходячи до коридора.
Віктор кивнув.
Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу і театральну програмку.
«Пархоменко Юлія Андріївна, 1955 року народження, з 1988 р. – солістка Національної опери. Заміжня, двоє дітей, – читав Віктор надрукований на машинці текст, – 1991 р. мала операцію на груді. У 1993 р. як свідок залучалася до суду в справі про зникнення артистки Національної опери Санученко Ірини Федорівни, з якою відверто ворогувала. 1995 року відмовилася від участі в гастрольній поїздці до Італії, чим ледве не зірвала заплановані гастролі».
Далі додано від руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника і депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася під час свого виступу на закритому святкуванні депутатами Дня незалежності України в Маріїнському палаці в 1994 році». Ці рядки були підкреслені червоним олівцем, і Віктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.
Він кілька разів перечитав підкреслені рядки. Інформації було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.
Віктор переглянув програмку, на другій сторінці побачив кольорове фото солістки. Гарна струнка жінка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей. Театральна сукня дуже пасувала їй.
Віктор знову зосередився на чистому аркуші паперу, вставленому в машинку.
«В арабів білий колір вважається жалобним», – подумав він, наближаючись пальцями до клавіатури з тастрами.
«Все живе на землі має власний голос.
