карту з-під карткового будиночка, і усе, що сталося потім, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…
– Мені теж? – не без переляку в голосі спитав Віктор.
Мишко стенув плечима.
– Це справа індивідуальна, – сказав він, сам собі наливаючи чарку. – Але тобі, напевно, не варто переживати. Здається, ти під гарним захистом… Тому я до тебе і прийшов…
– Під чиїм?
Мишко розвів руками.
– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто відчуваю. Не було б захисту – і тебе б уже не було…
Мишко замислився.
– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав він.
Віктор кивнув.
– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…
Віктор пішов у відпочивальню. Ліг. Спати не хотілося. Прислухався до тиші квартири, але ніщо її не порушувало. Здавалося, усі міцно сплять. Раптом з вітальні долинув невиразний дитячий голос. Віктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала уві сні Соня.
– А де насправді її мама? – подумав Віктор.
Зрештою він заснув.
За якийсь час з-за темно-зеленої канапи виборсався пінгвін і ліниво пішов до відкритих дверей до вітальні. Проходячи через вітальню, зупинився на мить біля сплячої дівчинки, подивився на неї уважно. Тоді почапав далі. Вийшов у коридор. Штовхнув наступні двері й ступив у кухню.
Перед ним на місці хазяїна сидів, опустивши голову на стіл, незнайомий йому чоловік. Він спав.
Кілька хвилин пінгвін дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потім розвернувся і пішов назад.
24
Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.
Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.
Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.
Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.
У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.
«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»
Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.
За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.
У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.
Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:
– А тато де?
– Він
