вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.
– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?
– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.
– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.
– Ну, що там бачиш?
– Зиму! – сказала дівчинка.
– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.
Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.
– Як життя? – запитав Ігор Львович.
– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…
– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.
– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…
– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?
Віктор подивився зі здивуванням на головного.
– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.
– Усе? – перепитав Віктор.
– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.
Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.
– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.
– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!
Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.
– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.
– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.
Секретарка принесла каву.
Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.
– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.
– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.
Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.
