були короткуваті, але усе тому, що він давно не був у редакції і не брав у Федора додаткової інформації на своїх героїв. Проте у цьому проблеми не було. Поки текст не надрукований, з ним можна працювати, до нього можна повертатися.
Випивши чаю, він вимкнув світло в кухні і збирався було йти спати, як раптом почув стукіт у двері.
На мить завмер у коридорі, прислуховуючись до тиші. Потім, залишивши пантофлі там, де стояв, босоніж підійшов до дверей і зазирнув у вічко. Перед дверима стояв Мишко-непінгвін.
Віктор відчинив.
У Мишка на руках спала Соня. Він зайшов мовчки. Тільки кивнув замість «драстуйте».
– Де її можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.
– Там, – прошептав Віктор, кивком голови вказавши на двері до вітальні.
У вітальні Мишко опустив Соню на канапу і, намагаючись ступати якомога тихіше, повернувся в коридор.
– Ходімо на кухню! – сказав він Вікторові.
На кухні знову запалилося світло.
– Постав чайник! – сказав Мишко.
– Щойно кипів, – відповів Віктор.
– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнається…
– Що не владнається? – запитав Віктор.
Але відповіді не одержав. Вони сиділи один проти одного за кухонним столом, тільки Мишко зараз сидів на звичному місці хазяїна, а Віктор – спиною до плитки. Вікторові на мить здалося, що в очах Мишкові промайнула неприязнь.
– Може коньяку? – запропонував Віктор, бажаючи зняти напругу, що ніби хмара нависла над ними.
– Давай, – проговорив гість.
Віктор налив собі й Мишкові. Випили мовчки.
Мишко замислено постукав пальцями по столі. Озирнувся і, побачивши біля себе на підвіконні паку свіжих газет, потяг їх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Він відсунув газети назад на підвіконня.
– Життя – химерна річ, – сказав він і зітхнув. – Хочеш зробити людині приємне, а в результаті доводиться удавати, що ти – підводний човен…
Віктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але зміст сказаного був невловимий, як павутинка на вітрі.
– Налий ще, – попросив Мишко.
Випивши другу чарку, він вийшов у коридор, відтіль зазирнув до кімнати, де на канапі мирно спала Соня. Знову повернувся до кухні.
– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повільно, уже більш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очі Вікторові.
Віктор промовчав. Йому вже нічого не хотілося дізнатися – він хотів спати і дивна поведінка Мишка-непінгвіна починала його стомлювати.
– Ти, либонь, вже знаєш про стрілянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.
– Ну?
– А знаєш, хто у всьому цьому винний?
– Хто?
