style="font-size:15px;"> – Як життя? – питаємо мимохідь.
– Життя? – замислюється пацієнт і починає міркувати вголос: – Що я раніше знав? Нічого. Бо віртуальний світ – то ніщо. А зараз я серед людей. Живу їхніми радощами, печалями. Але бачу – людство іде не туди, куди має йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрітися з тим, хто найбільше вивчив глибини душі людської…
– Чудово! – підтримує Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знає глибини (себто, людської душі), прийде сам коли захоче.
– Мабуть, – згоджується хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.
Вакуленко каже, що для вікопомної зустрічі треба готуватися. Зокрема тілесно. Себто пройти процедури.
Пацієнт не заперечує. Покірно слідує за лікарем.
Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спілкуюся з хворими. Зустрічаюся з Едічкою. Він заспокоївся. Сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише.
– Добре, що ви того психа позбавили стипендії.
(Це він щодо Професора.)
– У Євросоюзі право – понад усе, – підтримую розмову.
– Знаю, – каже Едічка. – І раптом запитує: – Вам не здається, що канонізований образ Шевченка зужив себе?
– Якось не задумувався над цим… – зізнаюся щиро.
– Лисий, змарнілий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусі – це неправильно! Він інакший – молодий, драйвовий. Справжній козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотів на долю! У горілці лихо топив… Дівкам голову крутив… Був вільний – як вітер…
– А Гоголь?
– Що – Гоголь?
– Теж був козаком?
– Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…
(Треба щось сказати.)
– Генії бувають різні…
– Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.
– Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?
Пацієнт уважно дивиться, зважує.
– А мій рукопис не зникне?
– Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.
Едічка озирається.
– Тільки нікому не показуйте.
І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.
– Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.
Читаю заголовок – «Memento mori».
– Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…
– Читатиму з нетерпінням…
«Зірка нашого письменства» тисне руку.
Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…
Через кілька днів класик запитує:
– Які ваші враження?
Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…
– Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…
– Радий, що
