Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Справжній Мазепа - Петро Кралюк страница 13

Справжній Мазепа - Петро Кралюк Ретророман

Скачать книгу

style="font-size:15px;">      – Як життя? – питаємо мимохідь.

      – Життя? – замислюється пацієнт і починає міркувати вголос: – Що я раніше знав? Нічого. Бо віртуальний світ – то ніщо. А зараз я серед людей. Живу їхніми радощами, печалями. Але бачу – людство іде не туди, куди має йти. А в мене особливий шлях. І на ньому я маю зустрітися з тим, хто найбільше вивчив глибини душі людської…

      – Чудово! – підтримує Вакуленко. – Але, йдучи цим шляхом, не треба надто напружуватись. Хто знає глибини (себто, людської душі), прийде сам коли захоче.

      – Мабуть, – згоджується хворий. – Той, на кого чекаю, завжди чинить незбагненно.

      Вакуленко каже, що для вікопомної зустрічі треба готуватися. Зокрема тілесно. Себто пройти процедури.

      Пацієнт не заперечує. Покірно слідує за лікарем.

      Я теж беруся до роботи. Обходжу палати, спілкуюся з хворими. Зустрічаюся з Едічкою. Він заспокоївся. Сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише.

      – Добре, що ви того психа позбавили стипендії.

      (Це він щодо Професора.)

      – У Євросоюзі право – понад усе, – підтримую розмову.

      – Знаю, – каже Едічка. – І раптом запитує: – Вам не здається, що канонізований образ Шевченка зужив себе?

      – Якось не задумувався над цим… – зізнаюся щиро.

      – Лисий, змарнілий Тарас, та ще й з обвислими вусами, у кожусі – це неправильно! Він інакший – молодий, драйвовий. Справжній козак! Козарлюга! Чхати Тарас хотів на долю! У горілці лихо топив… Дівкам голову крутив… Був вільний – як вітер…

      – А Гоголь?

      – Що – Гоголь?

      – Теж був козаком?

      – Е ні, то – козацький виродок… І геній. Бо генії – виродки…

      (Треба щось сказати.)

      – Генії бувають різні…

      – Ну так, як і виродки, – уточнює Едічка.

      – Як вам працюється? Скоро дасте почитати свій твір?

      Пацієнт уважно дивиться, зважує.

      – А мій рукопис не зникне?

      – Як він може зникнути? – заспокоюю. – Я ж цінитель вашого таланту.

      Едічка озирається.

      – Тільки нікому не показуйте.

      І підсовує кілька дрібно списаних аркушів.

      – Це буде наш секрет, – змовницьки підморгую невизнаному класику.

      Читаю заголовок – «Memento mori».

      – Ви тримаєте бомбу, – упевнено шепоче Едічка. – Вона підірве нашу літературу…

      – Читатиму з нетерпінням…

      «Зірка нашого письменства» тисне руку.

      Прийшовши до кабінету, кидаю аркуші на стіл. І… забуваю про них. Робота…

      Через кілька днів класик запитує:

      – Які ваші враження?

      Спочатку не второпав, про що навіть ідеться. Нарешті згадую: тож він про свою писанину…

      – Цікаво, – кажу. – І головне – глибоко, оригінально…

      – Радий, що

Скачать книгу