нагадує Штернберг.
– О, так, він про мої сочінєнія гарні статейки пописує. Далеко хлопак піде.
– Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменстві нічого не тямить. Тупий, як сибірський валянок.
Ураз біля них з’являється чоловік з холодним поглядом і волоссям кольору трухлявої соломи.
– Ето я, Бєлінскій, тупой? – обурено питає він. – Да мєня Рассія скоро на руках насіть будєт!
– Мало кого тая Росія носила… – хмикає Тарас. – І ще поносить.
А Гоголь вигукує:
– Віссаріон Грігорьєвіч! Нєобичайно рад вас відєть! Давно хатєл тет-а-тет погаварить.
Але Бєлінський не звертає на те уваги.
– Маладой чєловєк, – строго питає Тараса, – ви тоже пішетє? Стіхі аль прозу?
– І вірші пишу, і повістинки різнії. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.
– Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отєчєствєнних запісках» раскрітікую? Камня на камнє нє аставлю…
– Подумаєш, велике цабе.
– Віссаріон Грігорьєвіч, – бере Бєлінського під руку чоловічок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето жє хахли нєобразованниє. Какая у ніх можєт бить літєратура?! Ви толька пачітайтє, как ані пішут! Стид і срам! Бєзобразіє полнєйшеє…
– Ти, как всігда, прав, Нєстор Васільєвіч.
Гоголю уривається терпець:
– Несторе! Ти ж – хохол, як і ми. І звать тебе не Кукольнік, а Кукільник.
– Назвисько, до речі, дуже точне, – втручається Тарас. – Кукіль є кукіль. Одне слово – бур’ян…
– Я нє хохол, маї прєдкі с подкарпатскіх русінов! – обурюється Нестор. – І ваабщє я с малолєтства па-рускі разгаваріваю.
– Певно, на тому Підкарпатті багацько москалів живе, – міркує Тарас.
– Да, – ніби підтверджує Гоголь, – ето самий западний край, гдє єщьо можно услишать рускую рєчь.
Щоправда, Бєлінський і Кукольник (чи Кукільник) цього вже не чують. Ведучи мову «о вєлічії вєлікорусского язика», вони виходять у бічні двері.
– А ісчо к нам Алєксандр Сєргєіч пажаловалі, – повідомляє фройляйн Шіллер.
– А це хто такий?
– О, майн Гот! – дивується німкеня. – Пушкін, канєшно. Такой абхадітєльний… Такой шьон…
– Тю! – виривається в Тараса. – Та йому ж пару літ тому Дантес яйця відстрілив…
Стрімко відчиняються двері.
– Нісенітниця! – лунає звідти обурений голос. – Ось вони!
– Доннер веттер! – вигукує Штернберг, забувши милозвучну українську говірку.
За дверима, посеред кімнати лежить на ліжку голий чоловік зі скуйовдженими кучерями. А біля нього – дівиця в костюмі Єви пестить його срамне тіло…
– Алєксандр Сєргєіч, ти лі ето? Живой! – не може натішитись Гоголь.
– Щоб вам повилазило! Хто ж іще? – невдоволено
