style="font-size:15px;"> – А я вчитиму студентів малювати… – підхоплює Тарас.
– Україна дуже мальовнича, – подає голос Штернберг. – Там краєвиди…
– Німчику… – Тарас дружелюбно поплескує чужоземця по плечі. – І за що я тебе, невірного, люблю?
– Чого це я невірний? – ображається німець. – Хіба не п’ю горілку нарівні з тобою? І салом не закусюю?
– Ех… – очі Гоголя знову гаснуть, – сумно жити на цьому світі, панове…
– Звичайно, сумно, – погоджується Тарас, – особливо коли сидиш у трактирі, де Руссю пахне. Куди не поткнешся – русскій дух… Давай, Миколо, подамося кудись в кращу місцину.
– А куди?
– Як співається у нашій пісні: «де багацько шуму, грому, де гопцюють все дівки і гуляють парубки…»
– Підемо в святилище Пріапа, – підморгує Штернберг.
– Цур вам! – протестує Гоголь. – Тільки не туди…
– Чому?
– Бо там панує жалюгідна розбещеність, породжена оманливою освіченістю й многолюдством столиці.
– Столиця – це лайно, – міркує вголос Штернберг. – Особливо Санкт-Петербург.
– Миколо, ти не зрозумів! – заспокоює Тарас. – Святилище Пріапа – модний літературний салон, там ми будемо бесідувати з користю й приємністю для душі.
– Звісно, наше товариство прикрашатимуть жінки. Бо яка ж приємна бесіда без них? – додає Віллі.
– Цим німчукам тільки наші дівиці-молодиці на умі! – грозить пальцем на свого друга Тарас. – Ти ж, Миколо, відаєш: у них за границею не баби, а страхіття якесь. Гірше Вія. Сам у Шведчині бачив. Більше не поїду туди. Не хочу в ту хвалену-перехвалену Європу! Нехай туди Панько Куліш їде зі своєю Ганнусею Барвінчихою. Немає в краях європейських нічого путнього – ні радості, ні краси.
– Неправда! – у Штернберга прокидаються патріотичні почуття. – Є і в нас, у Германії, лепські діви.
– Хіба лише біля Липська, де браття-сорби мешкають, – промовляє Тарас. – Та й що б ви, псявіри, без наших слов’яночок робили? Геть би ваша гнила кров попсувалася…
– Не про се, други мої, мову ведете, – вирішує покласти край суперечці Гоголь. – Чи лепська дівка, чи паскудна – а в ній все одно нечиста сила сидить.
– Амінь, – ставить крапку Тарас, – ідемо в святилище.
Товариство, полишивши трактир, опиняється на засніженій пітерській вулиці. Потім – на Невському проспекті.
Місто гримить, блищить. Бо – ілюмінація. Кричать форейтори, мчать карети. Пішоходи тиснуться до будинків. Їхні тіні, наче привиди, ковзають по стінах…
– Усе тут обман, – філософствує Гоголь, – усе мана…
– Сансара, – уточнює Тарас.
– А що воно таке? – питає Штернберг. – Не чув я такого в Україні, не знаю.
– Гадаєш, я знаю? Так, щось приверзеться.
