Побудувати хату… Я писатиму в ній романи. А не тинятимуся на заграничні стипендії…
– «Поставлю хату і кімнату…» Це, здається, Шевченкове… – пригадується мені.
Враз геній зиркає невдоволено:
– Ви що – в плагіаті мене запідозрили?
– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашій хаті, певне, буде камін. Цього в помешканні Шевченка аж ніяк не передбачалося.
– Авжеж, – згоджується майбутній нобеліант, – маєте рацію.
– Я лише хотів сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицій!
– Недооцінив я вас, – зізнається Едічка. – Забув, що ви член Нобелівського комітету…
На цьому розмова й завершується. Повертаюся до себе в кабінет. Рука мимоволі тягнеться до рукопису, який вже кілька днів лежить у моїй шухляді. Починаю читати.
Холодний зимовий вечір. Брудний пітерський трактир. У кутку сидить чоловік, довге волосся майже по плечі. Перед ним пляшка вина. На обличчі – меланхолія. Час від часу торкається хустинкою свого довгого носа – ніби перевіряє, чи на місці той…
Відчиняються двері. До трактиру завалюються двійко веселих молодиків. Один – чепурун. Достоту – лондонський денді. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи інакший. Підтягнутий, зосереджений. Німець чи що?
Молодики вдягнені зі смаком. Естети… Можливо, художники. Правда, петербурзькі пейзажі навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снігів і фінів, де все мокре, рівне, сіре та ще й туманом оповите…
– О-о-о! – вигукує чепурун. – Очам не вірю! Земляк, батько наш.
Його товариш робить круглі очі. І запитує по-українськи (правда, з ледь помітним акцентом):
– Що се за чоловік?
– Темна ти, Віллі, людина. Це ж – Гоголь!
– Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха від чоловіка відрізнити здатен…
– То наш великий шріфтштеллєр. Як у вас Гете, Шіллер. Я тобі навіть вірші про нього читав:
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже – викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
– Брате, по-перше, що тобі поганого зробив Віллі Штернберг, себто я, а також Шмідти, Фітцуми, Йоахіми?… Чого ти нас, німців, так не любиш? А по-друге, міг би відразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрів Микола Васильович – гордість і надія малоросійського письменства…
Тарас жваво підходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь. Не питаючи дозволу, всідається. Те саме робить Штернберг.
– Гаспада… – невдоволено промовляє гордість письменства малоросійського.
– Тю! – дивується Тарас. – Чого це ти по-московськи?
– …нє імєю чєсті знать.
– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому.
