прощай!Ти, конику вороненький,
Неси да гуляй.
Компанія радісно підхопила пісню. Навіть Гоголь згадав її слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Пріапа:
– Білих ручок не ламай,
Ясних очок не стирай,
Мене з війни зо славою
К собі дожидай.
– Яка мелодія… А слова! Наче прості – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкін. – Недаремно цю пісню дівиці по Європах підхопили й на фортепіанах бренькають. Бо сам Людвіг ван Бетховен якісь варіації на її музику написав. Знаєте, браття, – продовжує він, – оце коли ми співали, то мені на думку вірш прийшов.
– Талант! – захоплено вигукує Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергійовичу!
Пушкіну тільки того й треба. Стає на повен зріст (хоча скільки того зросту), простягає руку:
Ваша дума, ваша пісня
Не вмре, не загине!
– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивується Тарас. – Наша!
І доповнює віршика словами:
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!
– Героям слава! – завершує Пушкін.
Штернберг плеще у долоні. Та раптом зупиняється. Якась думка осінила його.
– Не допетраю, – і в голосі його бринить здивування, – то що, виходить, наші козаченьки проти Байрона воювали?
– Він же лордом був, отже, паном, – пояснює Тарас. – А наші козаки панів не любили. І різали все, що паном звалось…
– «Прєд расцвєтающєй свабодой он встрєтіл гордо свой конєц», – цитує російський класик свої вірші про класика бритського. І починає злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поїду ж на Кавказ, щоб скласти голівоньку. Кому ці гори високії потрібні? «Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов їде…
У Тараса спалахують очі. Він щось пригадує, цитує:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає.
– Аллах акбар! – продовжує Пушкін. – Це ти, братику, про Шаміля й чеченських терористів? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загриміти. Ось мене колись за «Гавриліаду» тягали. Ледь відкараскався. Хотіли мундіри голубиє засадити.
– У всякого своя доля…
– І правда, і сила, – киває головою класик. – Отож, другі мої сердечнії, з війною в мене, як-то кажуть москалі, нє сложілось. Думав покласти голівоньку на дуелі. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрів у публічнім домі Жоржика Дантеса. Не вилазив він із борделів, скурвий син. Став якось із ним за чаркою балакать. А він мені: «Нащо в муках на дуелі помирати? Давай краще кумедію затіємо». До кумедій я, звісно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоєї Наталі клинці підбивати. І до її сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипів. «Шельма, – погоджується він. –
