за свою шкуру, я кинувся тікати бездоріжжям і пустинними шляхами, немовби і справді в мене на совісті вбивство людини; тож відрікся я від батьківщини й родинного дому, пішов на добровільне вигнання. Тепер живу в Етолії, де й одружився вдруге.
20. Таке розповів нам Арістомен. Але його супутник, який із самого початку з недовірою ставився до розповіді, озвався: – Тьху! Чи чув хто більшу небилицю, нікчемнішу брехню? – І він звернувся до мене: – А ти, судячи з одягу й поведінки, освічена людина, віриш такій бредні? – Я, – відказую, – нічого не вважаю неможливим: що Доля присудить людині, повністю здійснюється. Адже й зі мною, з тобою, та й з усіма людьми трапляються дивні і просто неймовірні речі. Якщо розповісти, ніхто не повірить із тих, хто цього не пережив. Я, клянусь Геркулесом, вірю цьому чоловікові і щиро вдячний йому за те, що він розважав нас дотепною, цікавою розповіддю: завдяки йому я й не зоглядівся, як подолав втомливу дорогу. Та й мій коник, гадаю, радий-радісінький такій послузі, бо, не змучивши його, я добрався аж до самих воріт міста скоріше на своїх вухах, аніж на його спині.
21. І тут настав кінець нашій розмові та спільній подорожі. Мої два супутники повернули наліво до найближчої садиби, а я зайшов у перший зустрічний заїзд і спитав там літню хазяйку, чи не Гіпата оце місто? Вона підтвердила. Тоді я почав розпитувати, чи не знає вона часом Мілона, одного з найзнатніших тутешніх громадян. Вона засміялася та й каже: – Справді-бо, першим громадянином вважається тут Мілон, його дім за мурами міста, перший скраю. – Жарт жартом, тітонько, але скажи, будь ласка, що він за один і де живе? – Бачиш, – каже, – он крайні вікна, що на місто дивляться, а з другого боку двері виходять у найближчий провулок? Ось там і живе Мілон, людина грошовита, казковий багатій, але разом з тим горезвісний скупердяй, відомий як найпослідуща падлюка, бо займається прибутковим лихварством, бере в заставу золото і срібло. Цей брудний скупій живе в нужденній халупі відлюдне разом із жінкою, яка розділяє з ним його жалюгідне животіння. Тримає він лише одну-єдину служницю і ходить у дранті, як жебрак. – На це я мало не впав зо сміху, подумавши собі: «Завбачливо потурбувався про мене мій дорогий Демея, доручивши мене в час подорожі такому чудовому чоловіку. В його гостинній хаті не доведеться мені боятись ні диму з вогнища, ні кухонного запаху».
22. З такими словами підходжу до будинку, до якого було вже рукою подати, і починаю барабанити в міцно зачинені двері. Довелось довгенько почекати, поки нарешті вийшла якась дівчина: – Гей ти, окаянний, – гримнула на мене, – чого так грюкаєш у двері? Під яку заставу хочеш позичити гроші? Хіба не знаєш, що ми в заставу приймаємо лише золото і срібло? – Ти могла б і ввічливіше поводитись, – я на те відповідаю, – не за позикою прийшов я, скажи краще, чи застав я вдома твого господаря? – Звичайно, – відповідає, – а навіщо він тобі потрібен? – Маю для нього листа від Демеї з Корінфа. – Зараз доповім йому, – каже, – а ти почекай тут на
