забезпечений кормом. Тим-то, Фотідо, візьми оці грошенята й купи йому сіна та ячменю. – Після того, як мої речі були складені у відведеній мені кімнаті, я пішов у лазню. По дорозі звернув на базар, щоб купити щось із їжі. Там побачив виставлену на продаж чудову рибу. Розпитую про ціну. Продавець заправив сто срібняків. Торгуюсь і нарешті купую рибу за двадцять денаріїв.[31] Виходячи з ринку, натикаюсь на Піфія, свого шкільного товариша з Афін. Спочатку він досить довго приглядається до мене, а впізнавши, кидається на шию, міцно обіймає, цілує сердечно: – Мій Луцію, – вигукує, – давненько ми не бачилися! Либонь, з того часу, як попрощалися з Клітієм, нашим учителем. Що тебе сюди принесло? – Завтра дізнаєшся, – відказую, – але що це? Поздоровляю тебе з високою посадою. Бачу при тобі почет з пучками різок і сам ти в одязі, який носять урядовці. – Продовольством займаюся, – пояснює він, – я на посаді едила.[32] Якщо бажаєш купити щось, можу стати в пригоді. – Відмовляюсь я від його послуг, тому що вже вдосталь запасся рибою. Але Піфій, помітивши в моїх руках кошик, починає перебирати рибу, щоб краще її розгледіти, і питає: – То за скільки ти купив це паскудство? – Ой, ледве мені вдалося видерти за двадцять денаріїв.
25. Почувши таке, він миттю хапає мене за праву руку і тягне назад на ринок. – То в якого негідника ти купив цей непотріб? – Я показую йому на старигана, який сидів у кутку. На нього він прожогом накидається й починає грізним голосом, як і годиться едилові, гримати: – Ех ти, сякий-такий! То ти дереш шкуру з наших друзів і взагалі зі всіх приїжджих? Продаєш утридорога нікудишню рибу? Такі, як ти, заповзялись дорожнечею продуктів перетворити оце місто, квітку Фессалії, у кам’яну пустелю! Стривай-но! Безкарно це тобі не пройде! Я так усиплю, що затямиш, як обдурювати покупців! – І, висипавши з мого кошика рибу, каже своєму помічникові розтоптати її. Задоволений такою суворістю свого розпорядження, мій Піфій прощається зі мною: – Як гадаєш, Луцію, для старого, мабуть, така ганьба достатня покара? – Спантеличений цією подією і прямо-таки приголомшений, я поспішаю в лазню, втративши завдяки рішучим діям товариша-мудрагеля і гроші, і вечерю. Викупавшись, вертаю назад у господу Мілона і в свою кімнату.
26. Входить раптом служниця Фотіда й каже: – Господар просить. – Але я, знаючи ощадливість Мілона, чемно вибачаюсь, мовляв, утому після подорожі розжене краще сон, ніж їжа. Одержавши таку відповідь, він сам заходить у мою кімнату, бере мене за руку й намагається ласкаво відвести до себе. І коли я вагаюся, скромно упираюсь, він заявляє:
– Не відступлю звідси, поки не погодишся, – і клятвою підтверджує свої слова. Ну що ж, рад не рад я підкоряюсь його впертості. Він веде мене до свого тапчана. Коли я сів, починає розпитувати: – То як же поживає мій Демея? Що поробляє його жінка? Як там його діти? Як маються домашні? – Розповідаю докладно про все. Далі він розпитує про мету моєї подорожі. Коли і це я сумлінно виклав, він замучує мене розпитуваннями про моє рідне місто, про знатних його громадян, навіть про самого правителя.
100 срібляників, тобто сестерціїв (нуммів), прирівнювались 25 денаріям; отже, Луцію вдалось купити риби на 5 денаріїв, або 20 сестерціїв, дешевше.
