родичкою? – Не смію, – кажу у відповідь, – незнайомий-бо з цією жінкою, і, почервонівши, з опущеною головою, відступаю назад. Але вона, вп’явшись у мене очима, озвалася: – Ось вона, шляхетна сором’язливість його шановної матері Сільвії! Та й виглядом він схожий на матір: високий на зріст, стрункий, але не худий, ніжний рум’янець, русяве і від природи кучеряве волосся, очі голубі, але зіркі і сяючі, немов у орла, обличчя – звідки не глянеш – квітуче, хода владна й легка.
3. Оцими своїми руками, – вела далі вона, – я виховала тебе. Хіба не так? Я не тільки родичка, а й молочна сестра твоєї матері. Обидві ми з роду Плутарха, одна в нас була годувальниця, росли ми разом, як дві сестри. Різнимось хіба що становищем: її чоловік – високопоставлена особа, а мій – звичайнісінька собі людина. Я – та Біррена, ім’я якої тобі, очевидно, відоме, бо з уст твоїх батьків ти частенько його чув. Тим-то з довірою прийми мою гостинність, більше того, вважай мій дім своїм. – На це (тим часом рум’янець зійшов з мого лиця) я відповів: – Незручно мені, тітонько, покидати без будь-якої поважної причини мого господаря Мілона. Але постараюсь зробити так, щоб ти і він були задоволені. Кожного разу, коли мені доведеться сюди приїхати, неодмінно буду зупинятись у тебе. – Ось такою невимушеною розмовою ми себе розважали і через декілька кроків опинились перед домом Біррени.
4. Атріум[34] її будинку був пречудовий. У кожному з чотирьох його кутів стояли на колонах статуї богині Перемоги з пальмовою гілочкою в руці.[35] Богиня, хоч і з розпростертими крильми, зображена була непорушною, а рожеві пальці її стіп торкались хиткої опори – рухомої кулі. Здавалося, що богиня не спирається на неї, а просто піднімається в повітря. Посередині кімнати височіла статуя Діани, виконана з пароського мармуру.[36] Досконалий твір! Він зображав богиню з розвіяною шатою, в стрімкому русі. Статуя звертала на себе увагу одразу ж при вході, викликаючи подив своєю величчю. По обидва боки від богині стояли чуйні собаки, немов для її захисту, також з мармуру. Очі в них грізні, вуха нашорошені, ніздрі роздуті, зуби вишкірені. Якби десь поблизу залунав собачий гавкіт, то можна було б подумати, що він виривається з оцих кам’яних пащ. Незрівнянний скульптор дав неперевершений зразок майстерності: задні лапи спирались на землю, а передні і підняті груди зводилися вгору, немов у бігу. Ззаду статуї темніла печера в скелі, оповита мохом, травою, листям, віттям, де-не-де виноградом і розквітлими кущами, – усе це з каменю. Морок печери освітлював відблиск білосніжного мармуру статуї. Край скелі звисали яблука й виноградні грона, так по-мистецьки виконані, що здавалися справжніми. Складалося враження, що можна буде зірвати якесь із грон, щоб посмакувати, коли спілим кольором розмалює їх барвиста осінь. Якщо нахилитись до джерела, яке било з-під ніг богині і дзюрчало, збігаючи маленьким струмочком, то мимоволі складалось враження, що, крім іншої правдоподібності, ці грона хитаються, як справжні на виноградній лозі в саду. Серед
Острів Парос славився в античні часи прекрасним білосніжним мармуром (Пліній, «Природознавча історія», кн. 36, розділ 14).
