ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.
Можливо, безпечніше зачинити мене в камері. Можливо, для Адама безпечніше ненавидіти мене. Він сидить у кутку, закривши обличчя руками.
Я ніколи не хотіла його скривдити.
Я ніколи не хотіла кривдити жодної людини, яка не кривдила мене.
Двері з грюкотом розчиняються, і п’ятеро людей вриваються в камеру, наставляючи на нас пістолети.
Адам скочив на ноги, а я немов закам’яніла. Забуваю вдихнути. Я вже так довго не бачила стільки людей, що миттєво тупію. Я мала б кричати.
– РУКИ ВГОРУ, РОЗСТАВИТИ НОГИ, МОВЧАТИ. НЕ РУХАЙТЕСЬ, І МИ ВАС НЕ ЗАСТРЕЛИМО.
Я досі непорушно застигла на місці. Я маю рухатися, підвести руки, розставити ноги, я маю згадати, як дихати. Хтось штовхає мене в шию.
Лунає ще одна команда, немов той собачий гавкіт, приклад чиєїсь гвинтівки б’є мене в спину, і мої коліна стукають, коли я падаю на підлогу. Я нарешті хапаю кисень із присмаком крові. Здається, Адам щось кричить, а моє тіло пронизує такий гострий біль, якого я ще ніколи не відчувала. Я не можу поворухнутися.
– Ти що, не зрозумів, СТУЛИ РОТА?
Боковим зором я бачу дуло пістолета за два дюйми від Адамового обличчя.
– ВСТАВАЙ, – підкований залізом черевик дає мені копняка під ребра – швидко, сильно, безжалісно. Я не можу ковтнути, здушені стогони трусять моє тіло.
– Я сказав, ВСТАВАЙ.
Другий удар у живіт – сильніше, швидше, безжалісніше.
Я не можу навіть видихнути.
Я змушую себе звестися на коліна й опираюся на стіну позаду себе, подаючись вперед, щоб віднайти рівновагу. Мої нутрощі омертвіли, кістки тріщать, шкіра, немов те сито, побита шпильками й голками болю. Нарешті вони прийшли мене добити.
Ось чому вони помістили Адама в мою камеру.
Адам тут, бо я виїжджаю, бо вони забули мене прикінчити вчасно, бо хвилини мого життя добігають кінця, бо сімнадцять років – забагато для цього світу. Вони збираються мене вбити.
Мені завжди було цікаво, як саме це станеться.
Хтось регоче.
– Подивіться на цей нікчемний шматок лайна.
Я навіть не знаю, чи це вони звертаються до мене. Усі сили йдуть на те, щоб тримати руки вгорі.
– Вона навіть не плаче, – додає хтось. – Зазвичай дівчата починають благати про милосердя.
Зі стелі на стіни починає стікати кров. Я думаю,
