не знаю, – відповідаю йому. Я не знаю, котра година. Я не уявляю, який це день тижня, який тепер місяць і чи справді нині та пора року, яка мала б бути.
Пір року більше не існує.
Тварини помирають, птахи не літають, зерно важко проростає, майже не цвітуть квіти. Погода нестабільна. Іноді взимку може вдарити 33 градуси морозу. Ні з того ні з сього все засипає снігом. Ми більше не можемо вирощувати достатньо їжі, забезпечувати тваринам ті рослини, які їм потрібні на харч, не можемо прогодувати людей. До того, як до влади прийшло «Відродження», населення вимирало загрозливими темпами, а вони обіцяли, що знайдуть розв’язання наших проблем. Тварини так відчайдушно хочуть їсти, що їдять усе підряд, а люди так хочуть їсти, що їдять отруєних тварин. Ми вбиваємо себе, намагаючись вижити. Усе міцно пов’язане: погода, рослини, тварини та люди. У природі точиться війна, бо ми знищили екосистему. Знищили атмосферу. Знищили тварин. Наших менших братів.
Відродження обіцяло все виправити. Але хоч за нового режиму екологічна ситуація трохи поліпшилася, тепер більше людей помирає від зарядженого пістолета, ніж від порожнього шлунка. Стає гірше.
– Джульєтто?
Мої думки перемикаються.
Його очі насторожені, стурбовані, він роздивляється мене.
Я відводжу погляд.
Він прочищає горло.
– Тож, м-м, вони годують нас один раз на день?
Після його запитання наші погляди линуть до невеликого отвору в дверях.
Я підгинаю коліна до грудей, щоб втримати свої кістки на матраці. Я дуже-дуже спокійна, я майже не помічаю, як метал впивається в мою шкіру.
– Тут немає якоїсь системи харчування, – відповідаю йому. Мій палець вимальовує візерунок на жорсткій ковдрі. – Зазвичай дещо перепадає вранці, але немає гарантій, що буде ще щось. Іноді… нам може пощастити.
Мої очі линуть до прорубаного в стіні вікна. Рожеві й червоні промені заливають кімнату, і я знаю, що це новий початок. Початок того самого кінця. Ще один день.
Можливо, сьогодні прилетить пташка.
– Тож це все? Один раз на день відчиняються двері, щоб люди зробили свої справи, і, можливо, якщо нам пощастить, нас погодують. Це все?
Біла пташка з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме.
– Немає… групової терапії? – він майже регоче.
– Доки ти не з’явився, 264 дні я не вимовила жодного слова.
Його мовчанка багато про що говорить. Я майже бачу й відчуваю, як на його плечі лягає відчуття провини.
– Як довго ти тут будеш? – нарешті питає він.
– Я не знаю.
Механічний звук скрип / стогін / вереск на віддалі. Моє життя – це чотири стіни втрачених можливостей, залитих у бетонні форми.
– Що з твоєю родиною? – у його голосі справжній жаль, немов він уже знає відповідь на своє питання.
