пташку, яка летіла. Тож я дивлюся у вікно.
Сьогодні буде пташка. Вона буде білою з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці.
Вона летітиме. Сьогодні буде пташка. Сьогодні буде… Його рука.
На мені.
Два кінчики
двох пальців ледь торкаються мого вкритого одягом плеча менше ніж на секунду, і кожен м’яз, кожна жилка мого тіла дзвенять від напруги, зв’язуються у вузли, що стискають хребта. Я стою дуже спокійно. Я не рухаюся. Я не дихаю. Можливо, якщо я ніколи не рухатимуся, це відчуття залишиться назавжди.
Іноді мені здається, що самотність усередині мене ось-ось почне сочитися через шкіру, а іноді я не певна, чи ридання, крик або сміх до істерики щось вирішать. Іноді мене доводить до відчаю потреба торкатись і щоб торкалися мене, і відчуваю, що майже напевно я зірвуся в прірву альтернативного всесвіту, звідки вже ніхто мене не витягне.
Здається, це цілком можливо.
Я волала роками, і ніхто ніколи мене не чув.
– Хіба ти не голодна? – його голос тепер спокійніший, навіть трохи стурбований.
– Ні.
Це слово злітає з моїх вуст, воно лише трохи голосніше за обірваний подих; і я обертаюся. Не маю цього робити, але роблю, і він дивиться на мене. Розглядає мене. Його вуста ледь розтулені, руки-ноги підібрані, а вії опускаються, ховаючи збентеження.
Щось б’є мене в шлунок.
Його очі. Щось не так з його очима.
Я закриваю світ. Замикаю його. Повернути ключ так важко. Темрява ховає мене у своїх складках.
– Гей…
Мої очі різко розплющуються. Ці два розбитих вікна у зовнішній світ наповнюють мій рот битими скалками скла.
– Що таке? – йому не вдається зробити так, щоб голос звучав рівно, тривожна спроба здаватися апатичним зазнала невдачі.
Я концентруюся на прозорому квадраті, що вклинився між мною та моєю свободою. Я хочу розбити це конкретне буття, перетворити його на небуття. Я хочу бути більшою, кращою, сильнішою.
Я хочу бути пташкою, що полетить геть.
– Що ти пишеш? – однокамерник знову говорить.
– Чому ти не відповідаєш мені?
Він надто близько. Надто близько. Надто близько. Ніхто ніколи не був достатньо близько.
Я притлумлюю подих і чекаю, доки він відійде, як усі інші в моєму житті. Концентруюся на вікні й обіцянці того, що може статися. Обіцянці чогось величного, чогось більшого, якоїсь причини, чому це божевілля заполонило
