ніж напередодні. Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей. Як у темряві ми стаємо іншими.
Раптове шарудіння означає, що однокамерник прокинувся. Я обертаюся, немов мене знову застали за крадіжкою їжі. Це сталося лише раз, і батьки не повірили, коли я сказала, що крала не для себе, що намагаюся врятувати вуличних кішок за рогом, але батьки не могли й подумати, що я аж такою мірою людина, щоб турбуватися про якесь кошеня. Тільки не я. Не
Мій однокамерник розглядає мене. Він спав повністю одягнений. На ньому темно-синя футболка й солдатські штани кольору хакі, заправлені в чорні черевики до гомілок.
Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.
Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво.
Я хочу сказати: перестань дивитися на мене.
Перестань торкатися мене своїм поглядом, тримай свої руки при собі, будь ласка, будь ласка, будь ласка.
– Як тебе звати?
Порух його голови розколює землю навпіл.
Я завмираю. Моргаю й затамовую дух.
Він поворухнувся, і мої очі розлітаються на тисячі шматків, що рикошетять по кімнаті, полюючи на мільйони образів, мільйони митей, застиглих у часі. Поступово мерехтіння картинок припиняється; нагло зупинені в мертвому просторі спогади перетворюються на сумніви, вихор спогадів-сумнівів крає мою душу.
Один різкий подих – і я повертаюсь назад у реальність.
– Чому ти тут? – запитую я в тріщин бетонної стіни. 14 тріщин на 4 стінах тисячі відтінків сірого. Підлога, стеля – усе з однієї брили каменя. Убогі каркаси ліжок, зварені зі старих водопровідних труб. Маленький квадрат віконця: скло надто товсте, його не розіб’єш. Мої сподівання вичерпано. Перед очима все пливе, вони болять. Пальці поволі скрадаються холодною підлогою. Я сиджу на підлозі, тут смердить кригою, металом і брудом.
Мій однокамерник навпроти, він підігнув ноги під себе, немов його черевики занадто блискучі для цього місця.
– Ти боїшся мене, – байдуже кидає він.
Мої пальці стискаються в кулаки.
– Боюсь, ти помиляєшся.
Можливо, я й брешу, але це не його справа.
Він пирхає, і відлуння зависає в мертвому повітрі поміж нами. Я не повертаю голови. Не відповідаю на погляд, що свердлить мене до кісток. Я хапаю зужитий кисень камери й зітхаю. У мене в горлі застрягло щось знайоме, щось, що я вже навчилася ковтати.
Двічі стукнули у двері, і я опановую себе. Він негайно підводиться.
– Ніхто не прийде, – повідомляю я. – Це лише сніданок. 264 сніданки, і я досі не знаю, з чого вони зроблені. Ця бовтанина завжди смердить
